Трагічні повідомлення про становище українських громадян, яких путінська РФ утримує в місцях несвободи, та про катастрофічне погіршення умов життя населення на тимчасово окупованих територіях України спонукають подивитися на ці події не лише як на окремі випадки порушення прав людини, гуманітарні проблеми чи наслідки господарського занепаду. Їхнє зіставлення відкриває ширше питання – яким чином російська окупаційна політика змінює умови існування людей і цілих громад, які перебувають під тотальним контролем держави-окупанта, та що це означає для розуміння характеру її присутності на українських територіях?

Одним із таких свідчень є становище кримськотатарського громадянського журналіста Асана Ахтемова, якого путінський режим утримує в колонії суворого режиму № 5 у місті Коряжма Архангельської області. За повідомленнями правозахисників, його здоров’я продовжує погіршуватися: він відчуває постійний біль у суглобах, колінах і спині, переніс тривалу високу температуру, має запаморочення, слабкість і низький артеріальний тиск. Медична допомога фактично недоступна, необхідне лікування не забезпечується, а проблеми із зубами залишаються без стоматологічного втручання. За таких обставин неможливо належно встановити причини погіршення його здоров’я та оцінити подальші ризики для життя. Йдеться не просто про складні умови відбування покарання –  людина, позбавлена свободи за рішенням російського суду, фактично позбавлена й належного доступу до медичної допомоги.

Інший приклад — історія мешканця Феодосії Олександра Осадчого. За повідомленнями правозахисників, у серпні 2023 року його викрали співробітники ФСБ РФ, після чого майже два роки утримували в ізоляції без відомого родині місця перебування та належного правового статусу. Згодом проти нього було порушено справу за обвинуваченнями у державній зраді та пособництві терористам, а суд призначив 19 років позбавлення волі. 5 листопада 2026 року апеляційний суд залишив вирок без змін. У цій історії важливо побачити не лише сам факт тривалого ув’язнення, а й попередній етап — зникнення людини внаслідок дій силових структур, тривалу невизначеність щодо її долі та неможливість родини скористатися звичайними правовими механізмами захисту.

Обидві історії стосуються громадян України, яких переслідує держава, що здійснює окупаційний контроль над частиною української території. Саме тому спосіб їхнього представлення в публічному просторі має принципове значення. У повідомленнях Асана Ахтемова й Олександра Осадчого часто називають «політичними в’язнями». Це усталене правозахисне визначення, яке вказує на політичний характер переслідування. Проте, якщо воно використовується без додаткового пояснення, з поля уваги може зникнути інша, не менш важлива обставина, що це незаконно ув’язнені громадяни України з тимчасово окупованої території України, яких утримують у пенітенціарній системі РФ.

Така різниця у формулюваннях впливає на контекст сприйняття події. Коли повідомлення обмежується означенням «політичний в’язень», аудиторія, особливо закордонна, може зосередитися на факті політичного переслідування, не побачивши, хто саме переслідує людину, на якій території це почалося і в межах якого правового статусу діє держава, що здійснює примус. Виникає ризик мимовільного перенесення події в контекст внутрішньої політики РФ — начебто йдеться про порушення політичного устрою цієї держави її громадянами. Натомість необхідно зберігати повну обставину: йдеться про громадян України, які опинилися під владою держави-окупанта внаслідок тимчасової окупації української території.

Це не означає, що від правозахисного терміна «політичний в’язень» потрібно відмовитися. Його слід використовувати так, щоб він не витісняв громадянську належність людини та контекст путінської терористично-варварської окупації.

Наприклад, визначення «незаконно ув’язнений громадянин України, кримськотатарський громадянський журналіст, політичний в’язень російської окупаційної влади» дає змогу не втрачати жодного з цих вимірів. У випадках, де встановлено викрадення, тривалу ізоляцію чи катування, ці обставини потрібно називати окремо, не зводячи їх до загального позначення політичного переслідування.

Важливо також зіставити становище незаконно ув’язнених громадян із тим, що відбувається з умовами повсякденного життя населення на інших тимчасово окупованих територіях. За повідомленнями з Донецької області, напередодні зимового періоду було зупинено щонайменше 40% котелень. Для мешканців населених пунктів це означає не абстрактну несправність комунальної інфраструктури, а безпосередню невизначеність щодо можливості опалювати житло в умовах холодів. У Луганській області наслідки тривалої окупації проявляються в занепаді вугільної промисловості, закритті шахт, скороченні видобутку, погіршенні стану підприємств, накопиченні заборгованості перед працівниками та руйнуванні взаємопов’язаних галузей економіки. До цього додаються відтік працездатного населення, відсутність перспектив стабільної зайнятості й доходів, а також екологічні загрози, пов’язані із затопленням шахт і припиненням роботи очисних та дренажних систем.

Звичайно, ці явища мають різну природу й потребують окремого дослідження причин та відповідальності. Погіршення здоров’я людини в колонії, викрадення та ізоляція, зупинення котелень, занепад промисловості й екологічні наслідки закриття шахт не можна механічно прирівнювати одне до одного. Проте одночасна фіксація цих фактів у різних точках тимчасово окупованих територій України дає підстави поставити питання: чи забезпечує держава, яка здійснює фактичний контроль над цими територіями, захист цивільного населення та умови для його нормального існування? І наскільки її реальна поведінка відповідає обов’язкам, які міжнародне гуманітарне право покладає на окупаційну державу?

Ці обов’язки не зводяться до формального утримання адміністративного контролю. Окупаційна влада має поважати захищених осіб, забезпечувати громадський порядок і безпеку, сприяти належному функціонуванню життєво необхідних систем та вживати заходів для захисту цивільного населення. Тому питання полягає не лише в тому, чи зберігаються на окупованій території певні адміністративні структури або комунальні служби. Важливо, чи створює їхня діяльність відповідні умови для життя людей, чи, навпаки, призводить до поглиблення небезпеки, позбавлення прав, втрати засобів існування та руйнування соціальних зв’язків?

У цьому контексті наведені повідомлення дозволяють побачити ширшу суперечність між правовим статусом окупації та практиками, які відтворює путінська РФ. Замість забезпечення захисту населення спостерігаються переслідування громадян України, примусове переміщення незаконно ув’язнених до віддалених регіонів РФ, обмеження доступу до медичної допомоги, погіршення умов життя, занепад економічної основи цілих регіонів і наростання екологічних ризиків. Усе це потребує осмислення не лише як сукупності окремих порушень, а й у зв’язку з характером управління окупованими територіями та наслідками такого управління для людей.

Особливої уваги заслуговує питання про межі звичайного поняття «окупація» у публічному сприйнятті. Воно точно визначає правовий статус території та відповідні обов’язки держави, яка здійснює над нею ефективний контроль, але саме по собі це поняття не розкриває всього розмаїття практик, через які окупаційна влада впливає на життя людей. Якщо обмежитися лише констатацією факту окупації, можна не побачити, як переслідування окремих громадян поєднується з руйнуванням суспільних умов існування цілих громад, а примусове підпорядкування — з позбавленням людей можливостей для самостійного визначення власного майбутнього.

Саме тут постає питання про системний характер терору як способу впливу на населення тимчасово окупованих територій. Терор у цьому контексті варто розглядати не лише через безпосереднє фізичне насильство або окремі акти залякування. Важливо також досліджувати, як атмосфера невизначеності, загроза викрадення чи ув’язнення, недоступність правового захисту, погіршення умов життя та втрата соціально-економічних перспектив позначаються на поведінці людей, їхній здатності зберігати українську громадянську й національну суб’єктність, підтримувати взаємодію та планувати майбутнє. Такий підхід не підміняє юридичної кваліфікації конкретних злочинів, а допомагає побачити ширший контекст, у якому вони відбуваються.

Окремого дослідження потребує і питання про можливі геноцидні практики. Самі по собі наведені повідомлення не дають достатніх підстав для остаточної юридичної кваліфікації всіх описаних явищ як геноциду. Водночас вони не повинні залишатися поза увагою під час аналізу політики, спрямованої на переслідування українських громадян, руйнування умов їхнього суспільного існування та придушення української суб’єктності на тимчасово окупованих територіях. Тут важливо не випереджати доказування юридичним вердиктом, але й не звужувати дослідження до тих порушень, які вже отримали окрему правову оцінку.

Отже, наведені випадки повертають нас до питання про те, як український та міжнародний публічний простір описує реальність окупації. Якщо незаконно ув’язнені громадяни України постають лише як «політичні в’язні», економічний занепад — лише як господарські проблеми, а відсутність опалення — лише як комунальна неспроможність, окремі повідомлення можуть втрачати зв’язок із ширшим процесом. Саме комунікаційно-контентний аналіз дає змогу відновити цей зв’язок: повернути людині її громадянську належність, подіям — їхній територіальний і правовий контекст, а суспільним наслідкам — належне місце в осмисленні окупаційної політики.

Тому принципово важливо не лише повідомляти про черговий випадок переслідування, погіршення умов утримання чи руйнування життєво необхідної інфраструктури, а й пояснювати, що ці події означають для людей, які залишаються на тимчасово окупованих територіях України. Йдеться про збереження їхньої видимості як громадян України, про визнання їхнього права на захист, свободу, гідність і нормальні умови життя. Це також питання суспільної відповідальності за точність публічного визначення, адже комунікація не повинна мимоволі відтворювати картину реальності, у якій окупована українська територія сприймається як звичайна частина РФ, а переслідування її мешканців — як внутрішня справа російської держави.

У ширшому вимірі ці обставини спонукають розглядати тимчасово окуповані території не лише як простір військового контролю, а і як середовище, де відбувається боротьба за людську суб’єктність, громадянську належність, суспільну пам’ять та можливість вільного співіснування. Саме тому аналіз російської окупаційної політики путінського режиму потребує поєднання правового, гуманітарного, економічного, антропологічно-когнітивного та комунікаційно-контентного вимірів. Такий погляд дає змогу не обмежуватися фіксацією окремих трагічних повідомлень, а послідовно осмислювати, як через різні практики примусу й руйнування змінюються умови життя людей та відтворення української суб’єктності на тимчасово окупованих територіях.

Висновки

• Зіставлення наведених обставин спонукає вийти за межі розгляду окремих порушень прав людини, гуманітарних проблем або економічних наслідків окупації. Історії Асана Ахтемова й Олександра Осадчого стосуються конкретних українських громадян, яких позбавили свободи, піддали переслідуванню та фактично позбавили належного правового захисту. Ситуація з опаленням на Донеччині й руйнуванням промислової основи Луганщини відображає інший масштаб проблеми — погіршення умов фізичного, економічного та соціального існування населення. Ці явища не є тотожними за своїм характером і не можуть автоматично отримувати однакову юридичну кваліфікацію. Проте їхнє зіставлення дозволяє побачити, що наслідки російської окупаційної політики охоплюють одночасно людину, громаду, регіон і українську спільноту загалом.
• Саме в такому взаємозв’язку постає глокальний вимір агресії колективного путінізму. Йдеться про поєднання різних за масштабом і механізмами практик, які впливають на свободу та безпеку конкретних людей, руйнують умови життєдіяльності громад, послаблюють економічну й соціальну основу регіонів і створюють перешкоди для збереження української громадянської, культурної та національної суб’єктності. При цьому одночасність таких проявів сама собою не доводить їхньої централізованої координації. Однак вона дає підстави досліджувати їхню функціональну сумісність, спільні наслідки та місце в ширшій траєкторії російської агресії проти України.
• Геноцидний вимір цієї агресії потребує особливої уваги. Він не може визначатися лише масштабом руйнувань, кількістю переслідуваних людей або тяжкістю гуманітарних наслідків. Юридична кваліфікація геноциду передбачає встановлення конкретних діянь щодо захищеної групи та спеціального наміру її знищити повністю або частково. Водночас дослідницька постановка питання про геноцидну спрямованість агресії не повинна обмежуватися вже встановленими випадками фізичного знищення. Вона потребує уваги до того, як переслідування українських громадян, створення небезпечних умов життя, руйнування соціально-економічних основ існування та придушення української ідентичності можуть взаємодіяти в процесі, спрямованому на підрив існування українців як національної спільноти. Саме тому наведені факти варто розглядати в ширшому контексті дослідження геноцидних практик колективного путінізму, не підмінюючи цим дослідження необхідного юридичного доказування.
• У цьому полягає аналітичне значення поняття глокальної геноцидної агресії (ГГА). Воно дозволяє розглядати агресію не лише як сукупність воєнних операцій, репресій або окремих злочинів, а як процес, що одночасно охоплює фізичне існування людей, умови суспільного життя, ідентичність, суб’єктність і можливість національного відтворення. Глокальність відображає взаємопов’язаність локальних практик та їхніх загальнонаціональних і міжнародних наслідків; геноцидний вимір спонукає досліджувати спрямованість цих практик щодо українців як захищеної національної групи. Такий підхід не означає, що кожен окремий випадок уже доводить наявність геноциду. Він означає, що без аналізу сукупності практик, їхніх наслідків і спрямованості неможливо адекватно оцінити масштаб загрози.
• Застосування терміна «політичні в’язні» як універсального визначення становища українських громадян, незаконно ув’язнених окупаційною владою, не відображає екзистенційного характеру протистояння з колективним путінізмом і може дезорієнтувати міжнародних партнерів. Воно переносить ситуацію з площини окупації та агресії у площину внутрішньополітичних репресій, послаблюючи розуміння того, що переслідуються не просто опоненти певного режиму, а громадяни України, які залишаються носіями української ідентичності, громадянської позиції та суб’єктності на тимчасово окупованій території. Категорія «політичний в’язень» сформувалася переважно в координатах внутрішньополітичних відносин і правозахисного осмислення репресій. Вона не може бути достатньою парасольковою категорією для опису становища українців, які зазнають переслідувань у межах агресії та окупації.
• У міжнародній комунікації визначення становища таких людей має виходити передусім із факту їхнього українського громадянства, тимчасової окупації території та переслідування з боку держави-окупанта. Правозахисна категорія «політичний в’язень» може використовуватися для характеристики окремих обставин справи, але не повинна підміняти собою цей визначальний контекст. Важливо називати й документувати самі дії — викрадення, насильницьку ізоляцію, незаконне переслідування, катування, ненадання медичної допомоги, якщо відповідні факти підтверджені. Міжнародні партнери мають бачити не «політичних в’язнів у РФ», а українських громадян, яких окупаційна влада переслідує в межах агресії проти України. Інакше навіть правозахисна мова, покликана захищати людину, може ненавмисно відтворювати картину світу, нав’язану окупантом.
• Комунікаційно-контентний вимір цієї проблеми полягає в тому, що розрізнені повідомлення можуть не відтворювати повноти реальності. Якщо незаконне ув’язнення громадянина України описується лише через категорію «політичний в’язень», зникає частина контексту окупації. Якщо руйнування життєво необхідної інфраструктури подається лише як комунальна неспроможність, поза увагою може залишитися його вплив на умови існування цивільного населення. Якщо занепад промисловості розглядається тільки як економічна проблема, не розкриваються його соціальні, демографічні та екологічні наслідки. У такий спосіб різні прояви агресії залишаються фрагментованими, а їхній взаємозв’язок — недостатньо видимим для суспільного осмислення.
• Завдання комунікаційно-контентної безпеки (ККБ) полягає не в тому, щоб механічно замінити одні терміни іншими або наперед визначити оцінку кожної події. Йдеться про збереження повноти контексту: українського громадянства переслідуваних людей, статусу тимчасово окупованих територій, обов’язків держави-окупанта, характеру її дій та наслідків цих дій для населення. ККБ має забезпечувати таке осмислення подій, за якого окремі факти не втрачають свого зв’язку з ширшим процесом агресії, а суспільство й міжнародні партнери отримують можливість бачити не фрагменти трагедій, а цілісну картину глокальної геноцидної агресії колективного путінізму, що потребує належного документування, правової оцінки та спільної протидії.

Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ

Ілюстрація згенерована Gemini