«Інколи кажуть, що історія – це наука про минуле. На мій погляд, це неправильно….
Предметом історії є людина. Скажімо точніше – люди».
Марк Блок, 1941 р.
Події у Варшаві 14 листопада 2026 року привертають увагу не лише фактом пошкодження пам’ятників, а й місцями, символами та суспільними обставинами, у яких це відбулося. На пам’ятнику Героям Варшавського гетто невідомі нанесли червоною фарбою напис «Slava UPA». За повідомленнями польських медіа, аналогічний напис з’явився також на пам’ятнику солдату Першої армії Війська Польського на площі Політичних в’язнів сталінізму. Повідомлялося і про подібні випадки у Гдині. Польська поліція розслідує ці інциденти.
На перший погляд, це може сприйматися як черговий випадок вандалізму або провокаційна акція, пов’язана з українсько-польськими історичними суперечностями. Однак місце нанесення напису принципово змінює масштаб сприйняття події. Пам’ятник Героям гетто є місцем пам’яті про повстання євреїв Варшавського гетто та жертв нацистського переслідування. Тому поява на ньому українського історичного гасла створює навмисно або об’єктивно провокативне зіткнення кількох історичних контекстів. Ідеться вже не тільки про пошкодження меморіального об’єкта, а й про втручання у простір пам’яті, де історичні травми, суспільні оцінки та національні ідентичності мають особливу чутливість.
Ця обставина потребує предметного розрізнення. Сам напис не є доказом того, що його автори представляють певну державу, організацію чи політичну силу. Так само його поява не може бути підставою для автоматичного перенесення відповідальності на українців або для спрощеного ототожнення української історичної пам’яті з конкретними інтерпретаціями діяльності УПА. Проте символічний ефект такого втручання цілком піддається аналізу, адже використання українського історичного гасла у місці пам’яті єврейських жертв нацизму в Польщі створює умови для його включення в уже наявні польські історичні дискусії та для актуалізації упереджень щодо української ідентичності.
Водночас поява написів на кількох меморіальних об’єктах розширює контекст. Це змушує розглядати події не лише як окремий акт пошкодження майна, а як серію втручань у польський меморіальний простір. Важливо з’ясувати, чи мають ці випадки спільних виконавців, організаторів або механізм координації. До встановлення таких обставин передчасно стверджувати про конкретну організацію акції. Але вже зараз можна оцінювати її можливі наслідки та політичну сумісність із тими практиками, які спрямовані на поглиблення недовіри між Україною і Польщею.
У зв’язку з цим набуває значення заява Посольства України в Польщі, яке засудило вандалізм і пов’язало його з гібридною війною РФ, спрямованою на розпалювання ворожнечі між українцями та поляками, підрив довіри й послаблення підтримки України. Посольство також звернуло увагу українських громадян у Польщі на ризики вербування через соціальні мережі, пропозицій «легкого заробітку», підозрілих доручень, фотографування об’єктів та інших дій, які можуть використовуватися для організації провокацій. Така реакція важлива не лише як дипломатичне засудження. Вона вказує на можливий зв’язок між символічними провокаціями та ширшими механізмами залучення людей до деструктивної діяльності.
Водночас поняття «гібридна війна», хоча й дає змогу позначити неконвенційний характер загрози, не повністю розкриває її антропологічно-когнітивно-ментальний вимір. У цьому випадку безпосереднім об’єктом посягання стає матеріальний пам’ятник, однак можливі наслідки виходять далеко за межі його пошкодження. Історична пам’ять, використана для провокування ворожнечі, може одночасно зачіпати ідентичність, когнітивну спроможність суспільств осмислювати історичну реальність та ментальні засади взаємного сприйняття. У ширшому вимірі це створює загрозу цивілізаційній когерентності — здатності українського та польського суспільств зберігати власну суб’єктність, взаємне визнання й спроможність до спільної дії попри складність історичного досвіду.
Це дає підстави говорити про антропологічний вимір провокації. Її потенційна руйнівність полягає у спробі використати історичну пам’ять для протиставлення людей, суспільств і національних ідентичностей, послаблюючи можливості взаємного розуміння та збереження спільного комунікаційного простору. Причому така дія може мати різні наслідки на різних рівнях. Для одних вона стає приводом до ворожого ставлення до українців; для інших — підставою для спрощених або маніпулятивних оцінок польської історичної пам’яті; для третіх — можливістю поширювати твердження про нібито непримиренність українського й польського історичного досвіду. У результаті окрема провокація здатна виходити далеко за межі місця, де її здійснено, набуваючи ширшого комунікаційного резонансу.
Тут важливо побачити ще одну обставину: історична пам’ять не є ізольованою сферою минулого. Вона присутня у сучасних суспільних відносинах, політичних рішеннях, освіті, дипломатії, економічній взаємодії та безпековій співпраці, формуючи частину підґрунтя для їх розвитку. Саме тому її використання для провокування ворожнечі може виходити далеко за межі власне історичних дискусій, позначаючись на взаємній довірі, суспільній взаємодії та спроможності держав розвивати співпрацю в інших сферах.
Особливо виразно це простежується на тлі інших подій українсько-польського порядку денного. У Варшаві одночасно відбувалися заходи, присвячені розвитку економічної, оборонної, освітньої та технологічної співпраці. На українсько-польському бізнес-форумі заступниця керівника ОП України О. Ковальська наголосила на необхідності зосередитися на спільному майбутньому, розвивати економічні й оборонні проєкти та не уникати складних питань спільної історії. Обговорювалися енергетика, оборонно-промислова кооперація, університетська взаємодія, технічні лабораторії, освіта у сфері військових технологій та перспективи України як міжнародного освітнього центру після війни.
Голова ОП України К. Буданов окремо наголосив на значенні оборонно-промислової співпраці як одного з фундаментів стратегічного партнерства. Водночас єврокомісарка М. Кос оголосила про чотири інвестиційні програми для України загальним обсягом 376 млн євро на конференції ЄС–Україна в межах ReBuild Ukraine. Масштаб заходу — тисячі учасників, сотні експонентів і представництво українських громад — засвідчує, що Варшава є не лише місцем політичних дискусій, а й важливим простором практичного формування європейської взаємодії навколо відновлення України.
Таким чином, у межах одного суспільно-політичного простору одночасно розгортаються дві різні, але взаємопов’язані траєкторії. Перша використовує історичну пам’ять як можливий ресурс розділення, недовіри та конфлікту. Друга спрямована на створення спільного майбутнього через економічні, оборонні, освітні й технологічні зв’язки. Їх не можна розглядати окремо, адже ефективність другої залежить, зокрема, від того, чи здатні суспільства захищати довіру від маніпулятивного використання минулого.
Тому заклик зосередитися на майбутньому не повинен перетворюватися на пропозицію відкласти історичні питання або вивести їх за межі суспільної відповідальності. Історичними дослідженнями мають професійно займатися історики, але суспільні наслідки використання історії не можуть бути справою лише істориків. Освітяни відповідають за формування знань і здатності працювати з історичними джерелами; медіа — за точність і контекстуальність висвітлення; політики — за відповідальність у використанні історичних символів і оцінок; державні інституції — за захист пам’яток та протидію провокаціям. Громадянське суспільство, своєю чергою, має зберігати простір для відкритої, доказової та відповідальної дискусії.
У цьому зв’язку важливо уточнити принцип нормативності історичної реальності. Він не означає встановлення єдиного дозволеного тлумачення минулого або заборони на дискусії щодо складних сторінок спільної історії. Йдеться про інше – документально підтверджені факти, свідчення, обставини та визнання людських втрат не можуть довільно змінюватися відповідно до поточної політичної ситуації. Історичні символи не повинні ставати інструментом виправдання сучасної агресії, заперечення суб’єктності інших народів або розпалювання ворожнечі. Відкрита історична дискусія можлива лише за умови поваги до доказів і відповідальності за наслідки політичного використання минулого.
Ця вимога особливо актуальна в умовах глокальної агресії колективного путінізму. Його неконвенційні практики не обмежуються безпосереднім протистоянням держав чи військовими діями. Вони можуть використовувати вже наявні суперечності, історичні травми, суспільні упередження та інституційні вразливості різних країн. Локальна провокація в такій конфігурації здатна набувати ширшого значення, оскільки її можливі наслідки поширюються на міжнародні відносини, підтримку України та здатність європейських суспільств діяти спільно.
Саме це дозволяє побачити глокальний вимір загрози. Подія відбувається в конкретному місці, зачіпає конкретні пам’ятники й суспільства, але її можливі наслідки не залишаються локальними. Вони можуть включатися у ширші інформаційні, політичні та дипломатичні процеси, посилюватися через цифрове поширення зображень і маніпулятивних інтерпретацій, а згодом впливати на сприйняття України та українців у європейському просторі. Отже, глокальність тут — не просто одночасна присутність локального й глобального, а можливість перетворення локального акту на чинник зміни ширших суспільних відносин.
Звідси випливає необхідність розглядати захист історичної пам’яті як складника комунікаційно-контентної безпеки. Йдеться не лише про фізичну охорону меморіалів. Потрібні системне документування їхнього стану, цифрові архіви, достовірні історичні описи, швидке інформування про пошкодження, перевірка походження провокаційних матеріалів, взаємодія музеїв, освітніх установ, громад, правоохоронних органів і дипломатичних представництв. Важливо також не допустити, щоб поширення зображень пошкоджених пам’ятників перетворювалося на некритичне тиражування провокації або на підставу для колективного звинувачення українців чи поляків.
Завдання полягає не в тому, щоб усунути складні історичні питання з публічного простору, а в тому, щоб зробити суспільства спроможними працювати з ними без втрати взаємної поваги, достовірності та здатності до спільної дії. Це потребує не тільки реакції на вже здійснені провокації, а й умов, за яких історична пам’ять не стає легко доступним інструментом маніпуляції. Саме тут захист пам’ятників, історична освіта, професійна комунікація, дипломатія та розвиток спільних українсько-польських проєктів набувають єдиного стратегічного значення.
Варшавські події відкривають питання, яке виходить далеко за межі конкретного акту вандалізму: чи здатні суспільства зберігати історичну пам’ять як основу людської гідності й відповідальності, водночас не дозволяючи перетворювати її на засіб руйнування сучасних відносин? Відповідь не може полягати ані в замовчуванні минулого, ані в політичному закріпленні єдиного тлумачення історії. Вона має формуватися через доказовість, взаємне визнання провини, відповідальність за публічні висловлювання та здатність спільно діяти.
Історична пам’ять у цьому сенсі є не перешкодою для спільного майбутнього, а однією з умов його становлення. Українсько-польське партнерство потребує не відсутності складних питань, а спроможності проходити через них, не втрачаючи довіри й цивілізаційної суб’єктності. Саме цю спроможність і намагаються поставити під сумнів провокації, які перетворюють пам’ять на інструмент ворожнечі.
Висновки
- Інцидент із пошкодженням пам’ятників у Варшаві відкриває проблему, яка виходить далеко за межі вандалізму та окремої провокації проти українсько-польських відносин. Історичні меморіали стають точками, через які можна втручатися в колективну пам’ять, протиставляти досвіди різних народів, провокувати взаємні звинувачення та відтворювати конфігурації недовіри. Напис «Slava UPA» на пам’ятнику Героям гетто набуває особливої чутливості через зіткнення української військово-історичної символіки з пам’яттю єврейських жертв нацистського переслідування. У такому контексті провокація може використовуватися для відтворення російських пропагандистських конструкцій, спрямованих на дискредитацію української ідентичності та послаблення солідарності між українцями, поляками й євреями.
- Цей випадок засвідчує, що історична пам’ять уже не може розглядатися лише як сфера гуманітарної політики або професійної діяльності істориків. Вона безпосередньо пов’язана з безпекою суспільств, довірою між державами, оборонною співпрацею та здатністю народів зберігати власну суб’єктність. Саме тому фізичний захист меморіальних об’єктів має доповнюватися захистом їхнього цифрового представлення, достовірності історичних відомостей і суспільного середовища, у якому формується розуміння минулого.
- Показовим є одночасне обговорення Україною та Польщею спільних економічних, оборонних, технологічних та освітніх перспектив. Воно демонструє, що історична пам’ять і спільне майбутнє не можуть бути відокремлені одне від одного адміністративним рішенням. Майбутня співпраця потребує не замовчування суперечностей минулого, а спроможності відповідально їх осмислювати, не дозволяючи перетворювати їх на інструмент сучасної агресії.
- У ширшому контексті це ставить питання про нормативність історичної реальності. Історичні факти, документальні свідчення та досвід жертв не можуть ставати предметом довільного політичного конструювання. Історичне осмислення має залишатися відкритим для дослідження й дискусії, але політичне використання минулого не повинно ставати засобом виправдання сучасного насильства, заперечення прав народів або легітимації агресивних намірів.
Отже, захист історичної пам’яті стає одним із напрямів збереження комунікаційно-контентної безпеки та людської суб’єктності. Йдеться не лише про те, щоб пам’ятники залишалися фізично неушкодженими, а й про те, щоб пам’ять, яку вони представляють, не перетворювалася на інструмент розлюднення та взаємного відчуження. Адже спільне майбутнє народів неможливо побудувати на довільно сконструйованому минулому, а міжнародну солідарність — зберегти без поваги до людської гідності, історичного досвіду та права кожного народу на власну ідентичність.
Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»
Ілюстрація згенерована Gemini
