Гібридно-месіанські агресії – креативно-технологічне просування (вживлення) ідеологічного концепту «рускій мір» в соціальні верстви українського суспільства з метою унеможливлення національного спротиву та відновлення патерналістського стану населення як передумови повернення країни на «орбіту» російської імперії. Яскравим прикладом цієї геостратегічної технології поневолення та нищення є дії путінського режиму щодо українського Криму.
Першого серпня 1991 року літак президента США Джорджа Буша приземлився в аеропорту Бориспіль. До Києва американський президент прибув із Москви, де він мав зустрічі, зокрема, із тодішнім президентом СРСР Михайлом Горбачовим та президентом РРФСР Борисом Єльциним, обраним на цю посаду лише за півтора місяця до цього, 12 червня.
Буш тоді повністю підтримував Горбачова у його намаганні зберегти Радянський Союз і під час виступу у Верховній Раді перед депутатами XII скликання застеріг їх від «самовбивчого націоналізму» та закликав не плутати свободу з незалежністю. Згодом ця промова отримала назву «котлета по-київськи» [1].
США побоювалися, що розпад СРСР може піти за югославським сценарієм, а за наявності найпотужнішого ядерного арсеналу це призвело б до планетарної катастрофи. Не бажали розпаду СРСР і в Москві – лідери нібито демократичної епохи Горбачов і Єльцин теж бажали зберегти Україну у складі оновленого пострадянського утворення. Причини у кожного були свої, однак вони зводилися до одного знаменника – всеосяжної персональної влади в масштабах «оновленого» союзу, а по суті – нової імперії.
У розмові з Д. Бушем перший і останній президент СРСР М. Горбачов постійно тиснув на тезу про можливу громадянську війну в разі відділення України від СРСР, а Б. Єльцин прямо заявив, що «Україна не повинна покидати Радянський Союз» [2]. Очевидно, що обидва лідери виступали з традиційних месіанських позицій – вони «рятували» Україну від глобальних потрясінь з позиції метрополії, при цьому без сумнівів цинічно жертвуючи суверенністю України.
Втім, поступ історії ці намагання Вашингтону та Москви не зупинили – 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Цим документом було проголошено незалежність України та створення самостійної української держави, де мають чинність виключно Конституція і закони України. Крим закономірно увійшов до складу незалежної України, тим паче що історично території завжди були поєднаними, а за часів СРСР Україна врятувала пів острів від економічного занепаду.
А вже за два дні, 26 серпня 1991 року, прессекретар президента Росії Б. Єльцина Павєл Вощанов пригрозив республікам, що відділялися від Радянського Союзу, тобто здобували суверенітет та незалежність, тим, що «РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів» (Российская газета. 27 августа 1991 г.; № 177).
Заява була, по суті, агресивною погрозою і передбачала претензії на Північний Казахстан, Крим та частину Лівобережної України, які прозвучали у коментарі того ж Вощанова цілком з імперських позицій – «Якщо ці республіки [Україна та Казахстан] увійдуть до складу союзу з Росією, то проблеми немає. Але якщо вони виходять, ми повинні потурбуватися про населення, яке там живе, і не забувати, що ці землі були освоєні росіянами. Росія навряд чи погодиться віддати їх так легко» (сайт Украину.ру, 26.08.2020). Ця погроза була просякнута традиційним імперським месіанізмом Росії, який у цьому випадку відлунював історичними аналогіями вже апробованою народами республік «турботи про населення» з боку Москви.
Того ж дня у телеінтерв’ю мер Москви Гавріїл Попов назвав російськими Крим, Донбас, Харківщину, Одеську область, а також Придністров’я (Коммерсантъ Власть”, №35, 02.09.1991). Ці ж претензії, зокрема щодо Криму, «демократ» Попов повторив в наступні дні по російському телебаченню, а також перед журналістами у Берліні (Коммерсантъ. 1991. № 35. 02.09.1991). Так тиражувалися територіальні претензії до України та інших республік, незважаючи на те, що на всій території колишнього СРСР (і навіть в Росії) відбувалися масштабні демократичні зрушення.
Стосовно України (як і інших колишніх союзних республік), це була офіційна агресивно-диктаторська позиція російського президента. Бо вже наступного дня після оприлюднення «меморандуму Вощанова» Б. Єльцин двічі підтвердив, що питання перегляду кордонів буде висуватися щодо тих республік, які вийдуть зі складу Союзу РСР. З подібними заявами почали виступати і російські чиновники, підпорядковані очільнику РРФСР. Звісно, цю позицію керівника Росії тиражували всі ЗМІ РРФСР. Це формувало відповідний ідейно-політичний ландшафт, адже лягало на підготовлений за радянського періоду суспільно-політичний ґрунт – за результатами опитування. «ініційованого Інформаційним агентством США в лютому-березні 1991 року, лише 22 % росіян підтримували незалежність України, тоді як майже 60 % виступали проти» [3].
Наведені факти свідчать, що навіть в умовах часткової демократизації розвитку, який тоді визначав суспільно-політичну атмосферу республік колишнього СРСР, зокрема й РРФСР, ставлення переважної більшості росіян – і політиків, і пересічних громадян – по відношенню до України співпадало. А ще воно характеризувалося агресивністю по відношенню до бажання волі та свободи України, що абсолютно вкладалося в поняття радянського стереотипу рятування «братніх народів» (той самий московитський месіанізм, який весь час змінював форму свого впливу на населення [4]). З одного боку, це можна пояснити системною історичною фальсифікацією та пропагандою «дружби народів», яку досить вміло підтримував більшовицький режим – «Радянський Союз був першою в світі Імперією національного вирівнювання» [5]. З другого – у верхівці СРСР (а керівництво РРФСР вийшло з їхніх лав) сповідувався комуністично-більшовицький номеклатурний принцип латентної, а згодом і демонстративної імперськості, який найбільше відлунював у свідомості й душах «великоруського шовініста».
На тлі тодішньої суспільно-політичної атмосфери, яку визначав провал серпневого путчу, коли група вищих посадовців СРСР намагалася вчинити державний переворот у серпні 1991 року (самопроголошений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова, однак не протримався й тижня), заяви Б. Єльцина і його прессекретаря потонули в інформаційному вихорі.
Однак позиція месіанського збереження Росії в статусі реальної імперії, не полишали уми нових очільників держави, що постала на обломках СРСР. Щодо колишніх республік і, зокрема України, то її можна охарактеризувати словами першого заступника голови Уряду Росії і одночасно держсекретаря РРФСР (1991-192 рр.) Геннадія Бурбуліса – «є логіка, яка поверне республіки в наше русло». Тому заява першого посла Росії в Україні Леоніда Смолякова про те, що незалежність нашої країни є «тимчасовим явищем», цілком укладається в перманентну агресивно-месіанську історичну логіку Кремля. Як і заява президента Росії Б Єльцина, яку він озвучив у лютому 1993 року на форумі політичного блоку «Громадянський союз»: «наступив момент, коли міжнародні організації, включно з ООН, повинні надати Росії особливі повноваження як гаранту миру й стабільності на території колишнього СРСР».
Зрештою, ця та інші заяви очільника РФ і його соратників поступово набували правової форми. 23 січня 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову «Про рішення Президії Ради СРСР від 19 лютого 1954 року і Верховної Ради УРСР від 26 квітня 1954 року про виведення Кримської області зі складу РРФСР». Попри те, що постанова ще не містила категоричних оцінок і навіть жодних оцінок щодо легітимності прийнятих рішень вищими державними органами СРСР і УРСР, в РФ на законодавчому рівні була запущена процедура щодо відторгнення у перспективі АРК від України. Це була правнича агресія проти України і насамперед проти Криму, який на референдумі 1991 року підтримав незалежність України.
Москва бачила Крим лише своєю вотчиною і, як вбачається вже з позиції часу, не мала жодних сумнівів у тому, що вона переможе у цій територіальній агресії. Питання було у тому, скільки часу для цього знадобиться і яким чином – в часовому вимірі – все це відбуватиметься. Сьогодні гібридно-месіанська навала геноцидної агресії Кремля нараховує вже 10 років, що підтверджує первинні наміри Москви.
За кілька місяців, 21 травня 1992 року, ВР РФ ухвалила постанову «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році». Таким чином рішення Президії Верховної Ради РРФСР 1954 р. оголошувалось “таким, що немає юридичної сили з моменту прийняття”. В цьому теж проглядається стилістика гібридної агресії, коли в односторонньому порядку новостворена РФ денонсує рішення вже не існуючої держави і намагаючись обмежити права і територіальну цілісність щодо суверенної України.
Ця Постанова «чітко свідчила, що всі ухвалені попередні документи не є для Росії беззаперечно легітимними та такими, що остаточно визначають державно-правовий статус Криму. РФ прагнула подальшої ревізії кримського питання» [6]. Тут варто додати, що з цього моменту можна відраховувати початок прикладного гібридно-месіанського поступу агресивної політики РФ, який передбачав насильницьке захопленню територій колишнього СРСР. Водночас ці дії ознаменували початок глобальної ерозії права в РФ, адже вона стала на шлях до відмови від пріоритету міжнародного права над національним. Проміжним етапом цього дійства була відмова Держдуми РФ у грудні 2015 від пріоритету міжнародного права над російським, коли вона дозволила уряду не виконувати рішення Європейського суду з прав людини та інших міжнародних судів та організацій, до яких вона добровільно приєдналася. Остаточно Росія відмовилася від будь-якого права, крім права сили, у 2020 році, коли кремлівський диктатор підписав ухвалені його ручною Думою закони про пріоритет конституції РФ над міжнародними договорами. З 2014 року Росія порушила загалом майже 400 договорів міжнародного права, що лише підтверджує її правову ницість.
Постанова російського парламенту 1992 року про перегляд статусу Криму спричинила обурення в українському суспільстві і Верховна Рада прийняла у відповідь постанову «Про Постанову Верховної Ради Російської Федерації «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році». Україна і РФ вперше з часу розпаду СРСР опинилися в стані правової конфронтації. Це можна класифікувати як гібридно-месіанську агресію з боку Москви, хоча тоді ще не усвідомлювалася вся глибина цього трагічного процесу. А це ще не пройшло й року від офіційного «розлучення» колишніх «республік-сестер» з центром останньої колоніальної імперії у світі – СРСР.
Всі ці рішення новоявленої влади РФ супроводжувалися в інформаційному просторі гібридно-агресивними інструментами тиску, впливу та шантажу, і не лише на території московитської федерації. Зокрема, тема-дискурс Криму як «ісконно» російської території постійно була присутня в російських ЗМІ. Завдяки поєднаним зусиллям кремлівських пропагандистів ця тема перетікала в український національний інформаційний простір, який на той момент не набув ознак державного інформаційного суверенітету. Так підживлювалися проросійські настрої значної частини населення країни та спричинялося збурення громадянського суспільства московитськими наративами.
В 90-х роках минулого століття російська влада наполегливо і послідовно прокладала шлях до загарбання Криму, використовуючи, зокрема можливості впливу гібридно-месіанських ідей «дружби народів», «спільного минулого» тощо. Відтак під цим кутом приймалися і відповідні рішення. Верховна Рада РФ 9 липня 1993 року ухвалила постанову «Про статус міста Севастополя». Пункт перший цього творіння російських депутатів підтверджував «російський федеральний статус міста Севастополя в адміністративно-територіальних кордонах міського округу станом на грудень 1991 року». У другому пункті ставилося завдання «Раді міністрів – уряду Російської федерації» щодо розробки в короткий термін державної програми забезпечення статусу міста Севастополя, а також визначалися відповідні завдання іншим органам влади. В останньому, п’ятому пункті постанови, російські депутати зазначили необхідність «з метою недопущення політичної напруги просити Уряд України відкликати передислоковані в район міста Севастополя підрозділи спецчастин».
У відповідь Верховна Рада України ухвалила постанову «Про постанову Верховної Ради Російської Федерації «Про статус міста Севастополя». Визнавши постанову ВР РФ агресивним політичним актом російських парламентарів проти України, українські народні обранці засвідчили, що вони не ототожнюють «позиції російських парламентарів з волею російського народу» і запропонували московитам «скасувати постанову, здатну похитнути підтверджені багатовіковою історією братерські взаємини між українським та російським народами». Україна тоді зберігала віру у добросусідські взаємини і мирну перспективу.
Натомість такої віри не було ні в російському уряді, ні в політикумі. Ситуація й надалі розвивалася у попередньому руслі, тобто у наступні роки Верховна Рада РФ прийняла ще низку документів, які так чи інакше зачіпали проблему Криму.
Нині очевидно, що кардинальним рухам щодо Криму з російського боку завадила політична криза 1992-1993 років. Вона ознаменувалася конфліктом між президентом РФ Б. Єльциним і ВР РФ, вилилася у відкрите протистояння та, зрештою, завершилась розстрілом будівлі російського парламенту за наказом президента. Під час протистояння і масових заворушень загинуло більше 150 росіян і біля 400 було поранено. Варто звернути увагу на те, що тоді російські комуністи об’єдналися з російськими ж нацистами і мали шанс дорватися до влади та встановити диктатуру ще на початку існування пострадянської РФ. Плакати на кшталт «Ми рускіє! С намі Бог!», штурмовики «Російської національної єдності» («баркашовці») у характерній формі з фашистським вітанням на вулицях Москви, заклики про «вєлічіє» Росії – все це тоді здавалося тимчасовим, випадковим, ганебним, однак саме це потім виявилося справжнім обличчям нової Московії.
Сплеск специфічної інформаційно-медійної активності щодо Криму в російських ЗМІ відбувся у 1994 році, коли на півострові, відповідно до тодішньої конституції АРК, відбулися вибори президента Республіки Крим. Перемогу тоді отримав представник блоку «Росія» Юрій Мєшков, передвиборча кампанія якого будувалася на антиукраїнській істерії. За рік Верховна Рада України цю посаду скасувала, Мєшков був депортований до РФ, півострів повернувся до українського «порядку денного» [7]. Та медійно-ментальна кампанія під загальним гаслом «політична криза в Криму» ще довго мала наслідки для України. Тим паче, що до хору суто російських ЗМІ доєдналися кримські медіа. Передусім тут варто відзначити газету Чорноморського флоту «Флаг Родіни», яка пори те, мала бути абсолютно нейтральною до політичних подій (флот тоді мав подвійне підпорядкування), зайняла місце рупора кремлівської пропаганди. Публікації військової газети мали чітко виражений антиукраїнський характер, автори опиралися передусім на імперські традиції Росії, при цьому безапеляційно дискредитуючи ідеї української державності та права України на свою частину Чорноморського флоту. Всі ці пропагандистські наративи вкладалися в голови пересічних кримчан, значна частина яких і так перебувала в активному інформаційному просторі Кремля, з метою формування стійкої громадської думки про те, що «Крим – це Росія», а Україна – тимчасове явище.
Втім, гальмування відкритої агресії проти України та АРК сталося в результаті того, що невдовзі Росія занурилася в тривалий період національно-визвольних (з боку народу Ічкерії) чеченських війн 1994-1996 та 1999-2009 років. Це значною мірою сповільнило рух Кремля до загарбання Криму. Більше того, у 1997 році, під час візиту Б. Єльцина до Києва, був підписаний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Сторони зобов’язалися будувати подальші «відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою…». Це уповільнило публічні рухи Кремля щодо «відновлення історичної справедливості» по відношенню українських теренів, однак лише приховало явний історичний месіонізм, який продукувався в публічному просторі України через культурні, літературні, мистецькі тощо агресії.
Основною умовою Москви набуття чинності Договору була ратифікація Верховною Радою України угод щодо Чорноморського Флоту, після довгого переговорного процесу щодо його розподілу. Базою ЧФ РФ, на вимогу росіян, визнавався Севастополь. Таким чином була закладена ще одна міна, яка мала підірвати Крим з середини. І вона свого часу, у 2014 році, спрацювала.
Слід сказати, що перемовини щодо розподілу Чорноморського флоту супроводжувались постійним тиском Кремля в інформаційному просторі України. А тоді, в 90-х роках, ми практично перебували в зоні абсолютного медійного впливу Москви і будь-який кремлівський меседж негайно втовкмачувався в голови пересічних українців. До прикладу, «в 1997-1998 рр. на 100 тисяч громадян України припадало 54 російських і лише 7 українських періодичних видань». Це пояснюється, зокрема й тим, що російські ЗМІ для одержання ліцензії «на друкування й поширення в нашій державі додали до своїх назв індекс «в Украине» (Аргументы и факты» в Украине», «Известия» в Украине», «Московский комсомолец» в Украине» та інші), однак від цього «українськими за змістом не стали» [8]. В Криму російська преса займала домінуючі позиції. У 2000-х роках «під час проведення до окупації мовного дослідження в Криму із 1317 газет АРК – 910 (69,1 %) газет, які потрапили до дослідження, виходили виключно російською мовою. 212 газет (16,1%) публікували матеріали російською та українською (з переважанням першої) мовами…Загальна частка газет із російською мовою публікацій становила 88,3%» [9]. Звісно, не всі кримські газети, які виходили російською мовою, займали відверто кремлівську позицію, однак російська тематика займала значну частку видань, чого апріорі було достатньо для формування відповідної громадської думки.
Таким чином певна частина українського суспільства не лише сприймала російську аргументацію, а й оперувала нею у повсякденні. Кремлівський вплив на українців став зменшуватися лише після 2014 року, коли українська влада стала забороняти російські ЗМІ та мовлення російського телебачення, звинувативши його у поширенні пропаганди війни.
З чеченських терористично-варварських війн РФ вийшла з потужним імперським оскалом, закривавлена жертвами власних народів і намірами й надалі агресивно відновлювати колишню російсько-радянську територіальну «велич». Для цього Москва активно продукувала дискурси «рятування» росіян, які нібито зазнавали принижень на територіях незалежних держав, що постали на теренах колишнього СРСР. Насправді московський месіонізм був націлений на тероризування та окупацію цих держав. Щоправда, тоді цього практично ніхто не помітив, адже на зміну компартійному демократу Б. Єльцину прийшов молодий кадебіст Володимир Путін. Фактично відбулася передача влади за принципом корпоративного наступництва, де виборчий процес був умовним. Однак російський народ це сприйняв як належне, оскільки до цього медійні жахи другої чеченської війни, вибухи будинків у Москві та інших містах у вересні 1999 року, які вчинила ФСБ, підготували росіян до «твердої», тобто мафіозно-чекістської руки у Кремлі. Власне, на цих аспектах і була побудована вся умовно-демократична передвиборча кампанія Путіна.
Попри демократичні заяви «молодого» Путіна, які він, зокрема, озвучив у першому посланні до Федеральних зборів РФ – реформа влади, вільний ринок, ефективна держава, диктатура закону – в Кремлі не полишали намірів щодо «реінкарнації» Криму до Росії. І не лише намірів.
У 2003 році Путін відвідав Україну чотири рази, перший раз – у січні, останній – у грудні. Цей рік взагалі був активний на двосторонні відносини, тим паче що його оголосили роком Росії в Україні і таку подію відкривали президенти України і Росії у Києві, в Національному палаці «Україна».
У своїй промові В. Путін говорив про великі можливості розвитку відносин «на принципово іншій, політичній базі». До вересня розвиток відносин переріс у відкритий конфлікт з боку Росії. І розпочався він з інформаційно-медійної операції росіян, які в порушення існуючої правової бази, зокрема договору про кордон, направили телевізійну групу телеканалу НТВ на острів Коса Тузла. Там московські телевізійники, які проникли туди без дозволу, провели провокаційне опитування місцевих мешканців щодо їхнього ставлення до ймовірного приєднання острова до Росії. Тим часом з боку Росії 29 вересня розпочалося активне відсипання греблі до острова, щоб з’єднати його з російським берегом. Робота велася у три зміни і щодня вдавалося споруджувати по 150 метрів греблі. Очевидно, що подібне рішення приймалося на найвищому рівні (16 вересня у Краснодарі побував В. Путін і обговорював з місцевим губернатором О. Ткачовим будівництво дамби [10]) і це була перевірка української влади на реакцію щодо загарбання. Ця гібридна агресія мала намір перевірити стан державництва України, тобто наскільки наша країна здатна втримати владу та захистити суверенітет.
Паралельно в російських ЗМІ розгорнулася інформаційна кампанія щодо подій довкола острова. Так, ще 23 вересня «Нєзавісімая газєта» писала: «…планом взаємодії міністерств та відомств з приводу вирішення дипломатичних завдань в Азово-Чорноморському регіоні, підписаним В. Путіним, передбачається взяття під свій контроль спірних островів…». З0 вересня в ефірі телеканалу Краснодарської телекомпанії «ТВЦ» губернатор краю О. Ткачов без зайвих політичних реверансів заявив про мету Кремля – узяти під свою юрисдикцію острів Тузла. Російські ЗМІ розвернули інформаційну кампанію щодо «російськості» острова і необхідності повернути його до складу РФ.
Вже першого жовтня «Комсомольская правда», тоді одна з найпопулярніших газет в РФ, та й в Україні також, опублікувала статтю «Росія прірастаєт косой Тузла». Ідея там проводилася досить проста і водночас емоційно приваблива для росіян «що до нашого берега приєднано, то, отже, наше».
На події негайно відреагувало МЗС України, яке 30 вересня направило МЗС Росії ноту протесту. Шостого жовтня міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко здійснив поїздку до Москви для з’ясування ситуації щодо конфлікту. Однак темп робіт з російського боку не падав, а тому конфлікт став набирати масштабів.
Тим часом російська преса змінює тональність публікацій. Так, та ж Комсомольская правда» 15 жовтня публікує статтю «Україна погрожує Росії війною». У ній розповідається, що тепер будівництво дамби ведеться на прохання місцевих жителів, за запевненнями експертів море стало чистішим, а офіційні особи запевняють, що вони не претендують на чужі землі, а прагнуть зберегти своє. Однак, пише газета, ці пояснення українську сторону не задовольняють і з парламента звучать погрози про можливий воєнний конфлікт.
Президент України Леонід Кучма терміново перериває візит у Латинську Америку і прямує на Тузлу. Відбувається зустріч президентів Росії й України. Будівництво дамби припиняється 23 жовтня за 100 метрів від українського берега. Але аж у липні 2005 року пресслужба МЗС України оголосила, що Росія визнала приналежність Україні острова Коса Тузла і «вод навколо нього».
Однак в РФ були іншої думки щодо цього і у відповідь в МЗС РФ заявили, що «правовий статус острова Тузла залишається невизначеним». Ця гібридна «невизначеність» Кремля щодо Криму постійно підігрівалася у російських ЗМІ і автоматично транслювалася в Україну. Після 2004 року, коли в Україні відбувся Помаранчевий майдан, в Росії до висвітлення подій в Україні підходять вже на «промисловій» основі. Так, московський режисер Аркадій Мамонтов зняв цілу низку документальних фільмів про те, як «прибічники бандерівців захоплювали владу в одних регіонах, і як те, хто не прийняв ідеї фашизму і націоналізму, захищали свій спокій в інших містах»: «Майдан», «Олигарх», «Юго-Восток», «Остров Крым», «Бандеровцы», «Ожог», які «крутилися» на центральних і регіональних телеканалах. Практично всі російські ЗМІ, як центральні, так і регіональні, писали про Майдан-2004 в негативному ракурсі. Було зрозуміло, що кремлівську владу відверто лякає навіть думка про можливість повторення подібних виступів в РФ. Особлива увага на Московії приділялася ролі ЗМІ у здійсненні «кольорових революцій», тому спецслужбами відпрацьовувалася відповідна технологія недопущення громадянських протестів та переходу до тотального управління російськими засобами масової інформації. Очевидно, що під впливом подій в Україні у 2004-2005 роках у Москві вирішили створити державну пропагандистську багатомовну телекомпанію, орієнтовану на закордонну аудиторію. І в 2005 році постала RT (Russia Today) із закордонними філіями, в яких працювали місцеві журналісти. Очолила телеканал «Russia Today». російська пропагандистка путінізму, головна редакторка інформаційного агентства «Россия сегодня» Маргарита Симоньян. Через підтримку путінської геноцидної агресії проти України нині ця особа перебуває під санкціями 27 країн ЄС, Великобританії, Канади, Швейцарії, Австралії, Японії, України, Нової Зеландії. Однак RT, як і інші російські пропагандистські ЗМІ, до 2022 року, моменту початку широкомасштабної агресії Кремля проти України, потужно формували російський «порядок денний» в інформаційному просторі Європи та інших країн світу, зокрема й щодо Автономної Республіки Крим.
Ще у 2008 році колегія Держкомтелерадіо, розглядаючи питання «Про стан інформаційного простору Автономної Республіки Крим», зазначила, що в «в контексті забезпечення національної безпеки України в інформаційній сфері» ситуація «викликає значне занепокоєння. Територія півострову перебуває під потужним інформаційним впливом сусідніх країн. На території автономії проводяться інформаційно-психологічні кампанії, які дезінформують суспільство, несуть загрозу територіальній єдності країни, стоять на заваді проведенню державної політики у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції» [11].
Протягом тривалого часу комунікаційно-контентний вплив Кремля в Криму здійснювався майже безперешкодно. Цьому, зокрема, сприяли відповідні технології, які застосовувалися російськими журналістами відкрито та приховано. Серед таких технологічних аспектів зафіксовані, зосібна, такі [12]:
- оперативність донесення позиції Кремля до населення Криму (гра на випередження);
- миттєва реакція на політичні та економічні події, зокрема ті, в яких позиція РФ є виграшною;
- масований характер представлення кремлівської версії подій, що допомагало формувати бажане уявлення про події;
- викривлення та переписування історії, підміна понять;
- використання медіаторів (лідерів думки), що створювало ефект достовірності;
- техніка констатації факту, тобто коли бажане демонструвалось як факт і надалі не підлягало сумніву;
- застосування прийомів хибної аналогії, що мислення людини спрямовується на псевдологічні послідовності;
- використання техніки емоційного резонансу як спосіб створення у широкої аудиторії антиукраїнських настроїв.
Ці та інші технологічні прийоми російські ЗМІ відшліфовували протягом десятиріч на території Криму. І тому вклад журналістів – путінських пропагандистів – в загарбання пів острова надзвичайно потужний. Після початку окупації АРК путінці вдавалися переважно до перевіреного прийому – інформаційної блокади півострова. Відтак станом на 2021 рік кількість медіа в Криму скоротилася на 80 % [13]. Для донесення до населення «лінії Кремля» багато ЗМІ не потрібно.
Таким чином, Кремль з 1991 року застосовував увесь комплекс гібридно-месіанських агресій в царині права, дипломатії, територіальних посягань, пседовиборчих рухів та законодавчих рішень, культурної експансії, комунікаційно-контентного домінування проти України й, передусім, проти Криму для досягнення однієї мети – повторного загарбання пів острова. Ця мета була і є ідеєю-фікс трьох президентів РФ та їхніх соратників. Москва традиційно розглядала Крим як воєнну базу (ядерну зокрема) для створення загрози передусім НАТО. Однак всі свої агресивні дії Кремль приховував під гаслами рятування кримчан, тобто задіював гібридно-месіанські агресії, які мали успіх в публічному просторі багатьох країн світу.
Завдяки комунікаційно-контентним впливам на населення ідея Кремля про повернення Криму до «рідної гавані» – Росії, стала матеріальним для мільйонів пересічних росіян. Наразі після десяти років агресії Московії проти України, з яких два припадає на широкомасштабну геноцидну агресію, гасло «Крым – исконно русская земля» залишається непохитним для значної кількості росіян. Змінити цю позицію можуть лише успішні дії Збройних Сил України на полі бою та потужна підтримка нашої країни з боку союзників.
Валерій Король
Список використаних джерел
- Американський президенціалізм: інститут глави держави в США у персоналіях від зародження до сьогодення. Біографічна енциклопедія / О. В. Бабкіна, С. М. Дерев’янко, М. П. Требін та ін.; за наук. ред. Н. М. Хоми. Львів: Новий Світ-2000, 2018. 369 с. С. 325.
- Плохій С. Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу / Сергій Плохій; пер. з англ. Я. Лебеденка, А. Сагана. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного Дозвілля», 2019. – 512 с. С. 74.
- Плохій С. Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу / Сергій Плохій; пер. з англ. Я. Лебеденка, А. Сагана. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного Дозвілля», 2019. – 512 с. С. 74.
- Добродум О. В. Російський месіанізм: деякі характерологічні особливості / О. В. Добродум // Гілея: науковий вісник. – 2019. – Вип. 141(2). – С. 45-47. – URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gileya_2019_141%282%29__11
- Мартин Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923-1939). Наукове видання. СП «Часопис «Критика», 2013. 639 с. С.15.
- Любовець О. Фантомні болі Імперії. Чи могла Україна втратити Крим у 1990-х. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2014/06/17/143288/
- «Мєшковщина» як перший пострадянський тріумф популізму в Криму. URL: https://ua.krymr.com/a/krym-yuriy-meshkov-referendum-konstitukatsiya-ukraina-rossiya-populizm/31681064.html
- Діяк І.В. Україна – Росія: (Історія та сучасність): Наук. вид. – К.: 2001 – 400 с. С.282.
- Юксель Г.З. Кримська інформаційно-медійна парадигма у контексті окупації півострова (лютий 2014 – лютий 2022 рр.) Трансформація медійної сфери та інформаційна політика України. Монографія. Київ: ТОВ «Видавничий дім «АртЕк». 2023. 564 с. С.146.
- Литвин М. Лінія розмежування / Литвин Микола – К.: Гамазин, 2019. – 396 с.: іл. С.47.
- Про стан інформаційного простору Автономної Республіки Крим. URL: https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/vr_19603-08#Text
- Інформаційні виклики гібридної війни: контент, канали, механізми протидії : аналіт. доп. / за заг. ред. А. Баровської – К. : НІСД, 2016. – 109 с. URL: https://niss.gov.ua/sites/default/files/2016-06/inform_vukluku.pdf
- У Криму на 80% скоротилася кількість медіа за 7 років окупації — голова Управління з розвитку кримськотатарських ЗМІ. URL: https://detector.media/community/article/187202/2021-04-20-u-krymu-na-80-skorotylasya-kilkist-media-za-7-rokiv-okupatsii-golova-upravlinnya-z-rozvytku-krymskotatarskykh-zmi/
Для ілюстрації використана картина художника В. Шульженка “Сквер”.