Підйом технологічних мільярдерів, а подекуди вже й майбутніх трильйонерів, є набагато більшим процесом трансформацій та окремим явищем, ніж просто економічним монетарним феноменом. Це не лише про фінансово-операційну концентрацію капіталу чи нову форму ринкової домінації активів. Це про глибоку трансформацію горизонтів життя, де мораль та культура стають аренами звершень, а політичні умови масштабуються та стають універсальними, вимагаючи нагальних трансформацій міжнародного світопорядку та успішно функціонуючих демократичних традицій.
Коли складається враження, що кілька людей, які володіють цифровими метаімперіями, отримують можливість та початкову здатність впливати на мільярди життів – від контролю над інформацією і алгоритмами таргетингу до ситуативного формування суспільної думки, постає питання – це назавжди, чи система, заснована на народовладді (справжній демократії), здатна вижити за таких умов епохи первинної концентрації цифрової монополії, що сприймається, ситуативно, за владу?
Перед нами глобальний виклик епохи фундаментальних онтологічних змін якості справжності демократії та глокальний виклик трансформації міжнародного порядку на засадах Статуту ООН і демократичних цінностей в сімбіоз можливостей для всіх середовищ життя у світі. Тому сьогодні ризики зростають перед кожним суспільством і виходять далеко за межі інституційних чи етичних аспектів. Йдеться про трансформації фундаментальних порушень онтологічних основ громадянства в симбіозі національного / ноосферного буття (працює потенціал одночасності на тлі локальних традицій).
Адже в сучасній публічності справжня свобода теж переозначається і обов’язково передбачає рівний доступ до всебічної інформації, справедливе представництво, можливість вибору, критичне осмислення та креативно-глокальне орієнтування в процесах та потоках антропологічно-когнітивної сучасності (частина зазначеного перебуває на стадії розвитку). Але що залишається від цих ідеалів, коли медіапростір тримається за монополію інструментів, політичні кампанії і навіть базові форми глокальної комунікації опиняються в виключно руках кількох приватних корпорацій?
Цифрові мережево-середовищні платформи, які формально (радше симулятивно), залишаються «нейтральними» (в умовах глокальної геноцидної агресії колективного путінізму «нейтральність» відсутня як феномен позиції), дедалі більше виконують функції наддержав – модераторів, цензорів, арбітрів істини. Вони диктують правила публічної розмови, впливають на хід виборів і навіть визначають (насправді маніпулюють), що ми вважаємо фактом, а що – трактуванням, тобто розширення сприйняття факту як феномену все ще є викликом (хоча насправді це вже арена можливостей). Усе це відбувається без прозорих механізмів підзвітності, як було за медіамонополій, й без делегованої участі громадян у прийнятті ключових рішень в епоху, коли рішень так багато, що функціонал делегування стає проблемним (виклик).
Замість суспільного договору суб’єктного (за місією та візією взаємодії) партнерства ми отримуємо угоду користувача (об’єкта) в досить обмежених можливостях. Замість політичного діалогу позицій-платформ – персоналізовану стрічку новин, в яку ми повністю занурюємося і таким чином виникає афект повної (інколи фанатичної) довіри до джерела новин. Замість колективного вибору орієнтирів (ціннісно-перспективних) – диктат індивідуальних алгоритмів, які вчаться не на нашій волі, а на наших звичках. Так формується симуляція нової реальності – не стільки політична, скільки технократична, де вибір та влада концентрується не в руках обраних представників, а в коді доступного алгоритму, за який ніхто не голосував та не ухвалював.
І саме тут доречно звернутися до однієї з фундаментальних категорій традиційної політичної економії – до концепції суспільних благ. Адже те, що сьогодні (поки що) контролюється цифровими метамонополіями, за своїм змістом дедалі більше нагадує ресурси, які мають не лише суспільну, а й цивілізаційну природу. Тут є особливість – якщо є умови, коли цивілізаційність визначена та абсолютно домінує над позацивілізаційними силами, як це відбувається зараз в екзистенційному протистоянні з колективним путінізмом в умовах глокальної геноцидної агресії в Україні. Публічний простір середовищ, інформаційний суверенітет національної безпеки, доступ до експертиз здобуття / підтримки / накопичення знань, умови для справжньої демократичної співучасті – усе це не приватні алгоритмічно-мережеві зручності, а громадянські основи життя спільноти в національному та глокальному вимірі реальностей домінуючої сьогодні цивілізаційності.
Ще в середині ХХ століття Пол Самуельсон сформулював класичне розуміння суспільного блага як універсального ресурсу, який неможливо виключити зі споживання й споживання якого однією особою не зменшує його доступність для інших. Такими є чисте повітря, вуличне освітлення, громадська безпека тощо. І якщо ми приймаємо, що цифрова інфраструктура, яка уособлює в собі процеси безперервності, інклюзивносі та горизонтальності в критеріях індустрійності /інфраструктурності / інтеграційності є не лише приватно-геостратегічним комерційним сервісом, а антропологічно-когнітивним середовищем нашого спільного цивілізаційного буття, то виникає неминуче питання: чи не слід її так само трактувати як нове суспільне благо? Які мережі і чому мають мати цей статус? Маємо зважати увесь час на екзистенційність протистояння, яке знаходить відображення у виклику існування або тотального геноцидного знищення, і це не алегорія, а реальність варварства путінізму в Україні.
Проте визнати (закріпити) діючу монополію метацифрової інфраструктури суспільним благом означає не просто змінити статус тих чи інших технологій та рішень, а ще й монополізувати даність, яка вже є антагоністичною, адже світові цифрові мережі нині виступають антиподами ставлення до людини, до того ж, не всі вони є цивілізаційними. Це свідчить про те, що бум розвитку не можна насильно зупиняти, але можна безупинно поліпшувати значення цивілізаційної людяності, мирності та екуменічності безпеки як універсальних критеріїв. Тобто, необхідно переосмислити саму природу національної та глокальної публічності у початковій стадії цифрової епохи. Адже сьогодні публічне – це не лише те, що формально належить державі, а те, що справді служить спільно-людяному: інклюзивно, прозоро, відкрито й підзвітно.
Як наголошується в аналітичному звіті Digital Commons as Providers of Public Digital Infrastructures (2024), публічний характер цифрової інфраструктури визначається не правом власності, а її функціональністю: чи забезпечує вона рівний доступ, чи гарантує прозорість, чи дозволяє громадську участь і нагляд? Сучасна держава з її технократичними ІТ-сервісами часто не відповідає цим критеріям. Натомість приватні цифрові гіганти фактично стали платформами суспільної комунікації, публічної пам’яті, демократичного процесу, але без демократичного мандата, без підзвітності, без зобов’язань перед суспільством. Можливо, це сталося тому, що ми їм не задали масштаб цивілізаційності, а позацивілізаційні сили (абсолютне зло) зуміли скористатися моментом і тепер нищать людське різними латентними чи навіть геноцидно-варварськими діями?
Тобто, у цифрову комунікаційно-контентну добу перед нами постає новий клас спільних благ через онлайн-доступ до можливостей творити / жити / протистояти – пошукові системи, соціальні платформи, великі мовні моделі штучного інтелекту тощо. Те, що ще двадцять років тому могло здаватися комерційними інноваціями, сьогодні стало викликом нагальних трансформацій світобудови, державності, демократії, міжнародно-інституційно-правової архітектоніки людства, а не просто критичною інфраструктурою для демократій усього світу. Проте, на відміну від традиційних громадських інституцій, цифрові інфраструктури перебувають (все, що не заборонене, дозволене) під приватним контролем, а це несе глибокі інституційно-екзистенційні, цінісні, моральні, антропологічно-когнітивні та політичні виклики й ризики (наразі вони часто приховані).
Ми доходимо висновку, що хоча публічний характер цифрової інфраструктури не завжди визначається формальним правом власності і значно більше залежить від її функціональності, відкритості, прозорості та підзвітності, власність, як стверджують дослідники, усе ж має значення, особливо, коли вона визначає спосіб управління ресурсом. Треба зважати на те, що саме користувач капіталізує ресурс своїм часом, сприйняттям, талантом та комунікаційним середовищем актуалізації уваги, розуміння, темпоритму діяльності тощо. Проблема виникає тоді, коли цифрові інструменти, які фактично виконують суспільно важливі функції – комунікації, доступу до знань, участі в політичному житті – перебувають під приватним контролем та можливостями використання позацивілізаційними силами екзистенційного знищення людства. Вони не підпорядковуються ані суспільному мандату, ані механізмам публічного нагляду, хоч і займають (ситуативно) у суспільстві роль, притаманну класичним громадським інституціям.
Це й створює глибинне протиріччя: функціонально все публічне – приватизоване (алгоритмічно-сервісне), а отже, схильне до експертиз закритості інтересів, що нібито виключає цінності ринку, хоча, за Максом Вебером, цінності є підґрунтям для формування ринку як інституції відповідальності та довіри. Тобто, саме цінності були основою сучасного цивілізованого ринку, в який долучилися (без цінностей) сучасні позацивілізаційні сили. Формально-симуляційна приватна власність у поєднанні з критичною суспільною функцією породжує політичну асиметрію: цифрова інфраструктура, на яку спонтанно (без цивілізаційної адаптації) покладається демократія, належить тим, хто не несе перед нею демократичної відповідальності.
Нобелівський лауреат з економіки Джозеф Стігліц ( Joseph E. Stiglitz) разом із Брюсом Грінвальдом (Bruce Greenwald) давно вказували на те, як інформаційна асиметрія та зовнішні ефекти спотворюють ринки. У своїй науковій роботі “Pecuniary and Market Mediated Externalities: Towards a General Theory of the Welfare Economics of Economies with Imperfect Information and Incomplete Markets” вони розробили загальну теорію, яка пояснює, що нестабільність і неефективність ринків виникають навіть без явних монополій, досить, що інформація неповна, а фінансові чи перерозподільні механізми страждають від зовнішніх ефектів.
Грінвальд та Стігліц демонструють, що ринки з «пекуніарними зовнішніми ефектами», де ціни, що формуються, впливають на інші суб’єкти, можуть призвести до узгоджених спотворень через інформаційні дефіцити або обмежений доступ до кредитів. У цифровому контексті це проявляється в наступному:
- системних інформаційних асиметріях – коли користувачі мають обмежене уявлення про алгоритми ранжування, обробку даних та комерційні цілі платформ. Наприклад, YouTube визначає, які відео показувати користувачам на головній сторінці та в рекомендаціях на основі складних, непрозорих алгоритмів, орієнтованих на максимізацію часу перегляду, а не на якість або достовірність контенту. Користувачі стають об’єктами обчислень, а не суб’єктами комунікації. Вони не можуть зробити інформованого вибору або зрозуміти, як на них впливають;
- економічній владі платформ, що дозволяє їм витискати високі прибутки через контроль над увагою користувачів, не враховуючи соціальні наслідки. Увага стала товаром, і платформи її продають рекламодавцям без урахування когнітивного навантаження, поляризації чи психологічного впливу;
- реінвестуванню прибутків не в цифрову громадськість, а у розширення власних екосистем, що посилює їхню монополію. Google не інвестує системно у створення журналістського контенту, особливо локального, чи громадського значення (розслідувальна журналістика, місцеве самоврядування, висвітлення виборів). Натомість компанія реінвестує прибутки в розширення своєї хмарної інфраструктури, розробку нових ШІ-продуктів (наприклад, Gemini), зміцнення своїх власних екосистем (Android, Pixel, Chrome тощо). Місцеві редакції, чиї тексти з’являються у результатах пошуку, вимушені скорочувати персонал, бо доходи від реклами перехоплює Google. Прибутки, які можна було б частково спрямувати на зміцнення цифрової інформаційної екосистеми, натомість капіталізуються та монополізуються для корпоративного зростання;
- концентрації знання та епістемічній нерівності, коли OpenAI, як і інші провідні ШІ-компанії (наприклад, Google DeepMind, Anthropic), володіє приватизованими архітектурами знання, побудованими на масштабних масивах даних, зібраних із публічних джерел, але без можливості верифікації, відкритого доступу чи суспільного контролю. Хоча системи штучного інтелекту, як-от GPT, були натреновані на основі величезних корпусів тексту з Інтернету, точний склад цих даних, методологія фільтрації чи навіть параметри навчання залишаються невідомими. Навіть академічні дослідники мають обмежені можливості працювати з такими системами та їхніми інтерфейсами, що унеможливлює незалежну оцінку упередженості, точності чи потенційних ризиків. ChatGPT та подібні системи вже виконують функції першоджерела знань для мільйонів людей, тобто зміст, стиль і межі знання визначаються приватною компанією, яка не підзвітна суспільству, але глибоко формує епістемічні норми (що вважається достовірним, релевантним, гідним згадки). Через переважання великих мовних моделей, незалежні джерела, зокрема локальні медіа, громадські архіви чи університетські бази знань, втрачають значущість і охоплення. Епістемічна нерівність – це не лише питання доступу до інформації, а й право визначати, як ця інформація створюється, інтерпретується і поширюється. У сучасному цифровому середовищі, де OpenAI є одним із ключових «посередників істини», суспільство дедалі більше залежить від знання, яке не має демократичної легітимації.
Технологічні трильйонери намагаються ініціативно приватизували те, що мало б бути суспільним надбанням – цифрову публічну інфраструктуру, та давно вже вийшли за межі звичайних комерційних сервісів. Сьогодні вони симуляційно (немає інших рішень та реалізованих парадигм) виконують функції базових структур, на яких тримається повсякденне життя мільйонів людей у всьому світі. Ми щодня залежимо від них, але не маємо концентрації відповідної експертизи (існують розробки ГО «Центр ККБ»), контролю над тим, як вони формують інформаційні середовища та простір, впливають на свідомість, змінюють норми тощо. Це новітня форма цифрової огорожі: коли простори, які могли б слугувати загальному благу та етичному розвитку, опиняються під замком в інтересах прибутку, причому з нашого дозволу та неадекватно-концентрованої діяльності.
Монополізація цифрового простору має два вектора – цивілізаційний та позацивілізаційний, тому пришвидшено веде до двох небезпечних і взаємопов’язаних процесів, які ставлять під екзистенційну загрозу існування основ сучасного суспільства. По-перше, це активне руйнування цифрових суспільних благ – тих ресурсів, які колись були доступні для всіх і слугували платформою для обміну ідеями, знаннями та спільної творчості. По-друге, це моральна (когнітивно-ментальна) корозія, що неминуче супроводжує цей процес. Коли найбільші цифрові платформи (без ранжування на цивілізаційні та позацивілізаційні) перетворюються на екстрактивні монополії, що зосереджують у своїх руках тотальну когнітивну владу та ресурси, вони одночасно втрачають довіру суспільства і руйнують фундаментальні механізми демократичного онтологічного буття – довіру, взаємне визнання та відкритість.
Ця існуюча контроверсійно-наддинамічна деградація пришвидшує наслідки. Відсутність цивілізаційного домінування візійності та справжньої прозорості й нормотворчо-експертизних механізмів підзвітності поступово виключає / усуває громадян із активної участі в цифровому просторі. Люди перестають відчувати себе повноправними учасниками онлайн-спільнот і дедалі частіше опиняються в ролі об’єктів, цінних лише як джерело таргетованих даних, уваги та формування моделей прогнозованої поведінки. Їхні інформаційні сліди перетворюються на товар, а самі вони – на мішень для алгоритмічного впливу чи позацивілізаційного полювання.
У такому життєвому середовищі принципи демократичного співіснування втрачають онтологічну опору. Саме тому концентрація уваги на формуванні норм щодо техноморальних чеснот – чесності, емпатії, відповідальності, синергії, партнерства співдії, залучення для взаєморозвитку тощо — є не просто бажаним ідеалом, а критично необхідною експертизою для збереження мережі суспільних взаємозв’язків, на якій тримається справжнє демократичне суспільство.
Без створення відкритих, етичних і сервісно-унормованих цифрових просторів ми опиняємося на порозі постгромадянського стану, де поняття громадянства не розширюється / масштабується, а деградує, свобода ж перетворюється на ілюзію втраченої перспективи, сталий симулякр минулого. У такому світі неможливо будувати справжні людяні відносини. Тому сьогоднішній глобальний виклик – це не лише нормативне регулювання алгоритмічно-сервісного потенціалу людства, а й онтологічна культурна й моральна трансформація, що дозволить наповнити цифрові платформи сутностями суспільного блага.
Переосмислити, переозначити та наповнити доктринально-концептуальними парадигмами нової якості сучасну цифрову сферу як креативно-ціннісне спільне надбання людства — це значно більша потуга та поступ, ніж розширення та визначення термінів чи оновлення експертиз застосування на національному та міжнаціональному рівнях. Це глокальний виклик, що змушує переглянути уявлення про власність, участь і відповідальність у світі, де інформація й комунікації стали основою нашого життя. Сьогодні цифрові сервіси проникають у кожен аспект – від політики й культури до освіти та приватного простору.
Нарешті постало онтологічне питання про те, хто саме визначає правила гри – норми та дух, що формують наше спільне епістемічне середовище, місце, де народжується знання і формуються переконання, щоб набути ідентичності та цивілізаційної зрілості сучасного глокального громадянина. Якщо ці рішення залишити поза увагою цивілізованої громадськості, ми ризикуємо втратити не лише прозорість, а й саму здатність адекватно й сучасно мислити та діяти.
І найголовніше – як виховати справжніх громадян планети, а не бездумних користувачів, метаспоживачів цифрових афектів, що просто наркотично поглинають масу інформації? Як мотивувати та спонукати до ефективного навчання не лише правам, а передусім цивілізаційній відповідальності, чесності та адекватному мисленню у цифровому просторі сучасності? Як не допустити до управління світом представників позацивілізаційних сил, які нині найяскравіше представлені путінським режимом, до якого долучається режим КНДР, а у перспективі їх може бути не один десяток?
Від відповідей на ці (й багато інших) питань залежить, чи зможемо ми побудувати світове суспільство, яке не просто виживає, а й процвітає в нову епоху інформації.
Ліна Вежель, ГО «Центр ККБ»
Зображення згенероване ChatGPT