Ми ставимо таке запитання: чи зможе людина, втративши

стару вкоріненість, знайти новий ґрунт для вкорінення й існування,

такий ґрунт і основу, на яких по-новому процвітатимуть

сутність людини та всі її труди?

Що ж стане основою й ґрунтом для майбутнього вкорінення?

Мартин Гайдеггер, 1955 р.

Людство зіткнулося із загрозою, яку вже неможливо пояснити лише дезінформацією, окремими інформаційними операціями, цифровими маніпуляціями чи епізодами насильства. Технологічний розвиток, розширюючи можливості комунікації, виробництва контенту, мовно-лінгвістичної взаємодії та поширення знань, водночас створив умови для масштабування практик, спрямованих на руйнування ідентичності, довіри, суспільної взаємодії та здатності людей спільно осмислювати реальність. Те, що раніше могло розглядатися як окремий інформаційний інцидент або порушення, сьогодні здатне ставати складником тривалих, взаємопов’язаних процесів впливу на суспільства, встановлення домінування над ними та агресії проти них, спрямованих також на їхні інституції, ідентичність і поведінку людей.

Особливої гостроти ця загроза набуває в умовах перманентної агресивності колективного путінізму, який використовує різні середовища, інституційні зв’язки й технологічні можливості для відтворення та розширення умов, у яких агресивні практики можуть набувати нових масштабів і форматів. Їхній ефект не обов’язково обмежується безпосередніми результатами конкретної операції. Він може накопичуватися й актуалізуватися через послаблення довіри, утвердження сили як безумовного критерію правоти та права на дію, нормалізацію безкарності, руйнування суспільних і міжнародних критеріїв достовірності, а також фрагментацію суспільства й звуження можливостей для узгодженої колективної дії. Отже, предметом протидії, нейтралізації та витіснення стають не лише повідомлення й безпосередні дії агресора, а й ті зміни комунікаційно-контентного середовища, через які його поточні дії та їхні відкладені ефекти можуть трансформувати суспільні відносини, інституційну взаємодію та здатність людей спільно осмислювати реальність і діяти.

Когнітивна ерозія: від маніпулювання уявленнями до руйнування здатності пізнавати

Про зміну характеру сучасних викликів і ризиків, які у взаємодії локальних, регіональних і глобальних процесів створюють глокальні загрози, свідчить оцінка Паоло Чезаріні, голови Виконавчої ради Європейської обсерваторії цифрових медіа (EDMO). За його словами, мета сучасних дезінформаційних операцій дедалі частіше полягає не в тому, щоб переконати людину в конкретному твердженні, а в тому, щоб спричинити когнітивну ерозію — стан, за якого послаблюється довіра до фактів і джерел інформації, а також здатність розрізняти, перевіряти й обґрунтовано оцінювати достовірність повідомлень. Це може супроводжуватися втратою довіри до самих можливостей достовірного пізнання, посиленням відчуження, цинізму й апатії, а також недовірою до суспільних інституцій. Унаслідок цього деструктивний ефект дезінформаційного впливу може виходити за межі сприйняття окремих повідомлень і позначатися на здатності людей спільно осмислювати реальність, взаємодіяти та узгоджувати суспільно значущі дії.

Це зміщення принципове – якщо дезінформаційний вплив може бути спрямований на закріплення певного уявлення про дійсність, то когнітивна ерозія підриває саму здатність людини розрізняти достовірне й недостовірне, обґрунтоване й маніпулятивне, перевіряти твердження та формувати судження на основі доступних доказів. У такий спосіб послаблюються підстави для взаємної довіри та спільного ухвалення рішень.

Поширення цинізму, гіпертрофованої недовіри, зневіри, а за певних умов — і мстивої жорстокості може створювати середовище, у якому люди дедалі менше вірять у можливість порозуміння, а суспільні конфлікти стають складнішими для конструктивного розв’язання. У граничному прояві така трансформація сприяє знеціненню суспільного як цінності — запереченню значущості взаємодії, взаємної відповідальності та спроможності співіснувати й діяти за наявності розбіжностей.

За таких умов для путінізму – як глокального агресора – вже не обов’язково переконувати суспільства у власній правоті. Достатньо послідовно формувати й використовувати глокальні обставини, за яких люди втрачають здатність домовлятися про факти, довіряти джерелам знань і суспільним інституціям, зокрема міжнародним, тотально підозрюють одне одного в маніпуляціях, а відтак втрачають мотивацію або можливість до узгодженої спільної дії. Це означає перехід від впливу на окремі переконання до впливу на умови, у яких формуються переконання, довіра та суспільна суб’єктність.

Тут постає принципове питання про сутність поняття «розлюднення», яке практикує нинішній політичний режим РФ: чи можна розглядати його як технологічний процес глокального масштабу, а не лише як дослідницько-концептуальну метафору або синонім дегуманізації? Якщо когнітивна ерозія систематично підриває здатність людини розрізняти достовірне й недостовірне, визнавати іншого суб’єктом взаємодії, а спільні правила та інституції, а також правові норми й міжнародно визнані цінності, зокрема право народів на самовизначення та повагу до державності, ставити під сумнів, то її наслідки виходять далеко за межі інформаційної сфери. Йдеться про підрив засадничих нормативних і ціннісних підстав людського співіснування, що створює передумови для трансформації суспільної суб’єктності та переходу до практик розлюднення.

У поєднанні з існуючими практиками колективного путінізму до перманентного примусу, насильства, інституційного руйнування та заперечення суб’єктності вони можуть трансформувати самі умови людського співіснування. Йдеться не лише про зміну переконань або ставлення до іншого, а й про руйнування підстав, на яких достовірне пізнання, взаємна довіра та відповідальність забезпечують суспільне життя. У цьому контексті «путінське розлюднення» потребує доктринально-прикладного осмислення як можлива системна технологія глокальної агресії, механізми, інструменти та наслідки якої необхідно продовжувати встановлювати й комплексно досліджувати.

Методологія EDMO — виявлення фейків і контенту, створеного за допомогою штучного інтелекту, аналіз пропагандистських наративів, зокрема наративу про «корумповану Україну», та встановлення організаторів і координаторів відповідних мереж за допомогою фактчекінгу й OSINT залишається важливим інструментом. Вона допомагає розпізнавати конкретні операції, виявляти їхніх учасників і встановлювати зв’язки між поширюваним контентом та його організаторами. Обмін інформацією між європейськими інституціями, державними органами й незалежними організаціями також має оперативне значення.

Однак виявлення фейків не тотожне подоланню когнітивної ерозії, так само як фіксація та встановлення організаторів інформаційної операції самі по собі не відновлюють зруйнованої довіри. Навіть ефективне реагування на окремі комунікаційно-контентні загрози не гарантує захисту середовища, у якому ці загрози постійно відтворюються. Тому питання полягає не у відмові від наявних інструментів, а в подоланні обмеженості моделі протидії, зосередженої переважно на спостереженні, перевірці та реагуванні на окремі загрози. За збереження такої обмеженості комунікаційно-контентні засоби антропологічно-когнітивно-ментальної агресії можуть і надалі використовуватися для підриву довіри, руйнування суб’єктності та трансформації умов суспільного співіснування. Отже, завдання полягає не лише у виявленні й нейтралізації конкретних загроз, а й у протидії відтворенню тих деструктивних змін середовища, які забезпечують їхню тривалу дію.

Як перетворити виявлення загроз і глокальну ситуаційну обізнаність на спроможність суспільств держав — членів ЄС та європейської спільноти – загалом зберігати й розвивати повноцінне життя, комунікацію та узгоджену спільну дію в середовищі, де агресивний вплив колективного путінізму не припиняється після викриття чергової операції? Як перейти від обізнаності про загрози до спроможності суспільств підтримувати власну суб’єктність, взаємодію та розвиток попри перманентність агресивного впливу? Саме це питання виводить проблему на рівень комунікаційно-контентної безпеки.

Цифрове середовище: коли комунікація мобілізується проти насильства

Інший прояв глокальної загрози, яку в межах цієї концепції розглядаємо через поняття «путінського розлюднення», розкриває заява президента Франції Е. Макрона про використання соціальних мереж для залучення людей до нападів і пограбувань під час заворушень 17 жовтня 2026 року. Двадцять шостого жовтня Макрон наголосив, що соціальні мережі не лише поляризують суспільство й поширюють зображення насильства, а й можуть використовуватися для мобілізації людей до правопорушень, нападів і пограбувань. Цей приклад привертає увагу до того факту, що цифрові платформи не просто передають інформацію про події: вони можуть забезпечувати координацію дій, прискорювати поширення закликів, впливати на групову поведінку та сприяти нормалізації насильства й безкарності.

Цей виклик не вичерпується питанням про те, наскільки соціальні мережі впливають на демократію. Потрібно розуміти, за яких умов цифрове середовище підтримує суспільну взаємодію, а за яких стає ресурсом маніпулювання, мобілізації до насильства, підриву довіри до правового порядку та суспільних інституцій і послаблення громадянської відповідальності.

Водночас використання соціальних мереж для координації насильницьких, а не просто протестних дій у Франції саме по собі не доводить приналежність їхньої організації до РФ або структур, пов’язаних з колективним путінізмом. Причини конкретних заворушень, склад учасників, механізми координації та можливу роль зовнішніх суб’єктів необхідно встановлювати окремо у кожному випадку. Однак відсутність доведеного зв’язку конкретної події із зовнішнім агресором не скасовує необхідності досліджувати механізми цифрової мобілізації та оцінювати можливості їх використання різними агресивними акторами, зокрема колективним путінізмом. Йдеться не про автоматичну атрибуцію кожного випадку насильства, а про виявлення механізмів, які можуть використовуватися для посилення суспільних суперечностей, руйнування довіри та дестабілізації інституційної взаємодії.

Відповідь на цей виклик не може зводитися до вибору між безконтрольністю платформ і відмовою від цифрових комунікацій. Цифрове середовище стало невіддільною частиною повсякденного життя, освіти, економіки, громадської участі та міжнародної взаємодії. Надмірні обмеження без належного врахування прав людини, суспільних потреб і принципу пропорційності можуть створювати нові проблеми, тоді як відсутність належних правових та інституційних гарантій залишає людей уразливими до маніпулювання й насильницької мобілізації.

Тому предметом безпеки має бути не усунення цифрового середовища з життя людей, а захист можливості використовувати його для достовірного пізнання, вільної комунікації та відповідальної участі. Для цього потрібні правові, технологічні й інституційні умови, які водночас захищають людину, зберігають відкритість суспільства та забезпечують відповідальне функціонування цифрових систем. У вимірі комунікаційно-контентної безпеки принциповим стає не лише запобігання використанню цифрових платформ для насильницької мобілізації, а й збереження суспільної спроможності до достовірного пізнання, взаємної відповідальності та узгодженої дії.

Транснаціональні репресії: коли географічні кордони не зупиняють агресивної політики колективного путінізму

Доповідь спеціальної доповідачки ООН з прав людини в РФ М. Кацарової виявляє ще один вимір глокальної загрози, пов’язаної з діями колективного путінізму. У доповіді «Nowhere is safe: exporting the rule of fear beyond borders» транснаціональні репресії розглянуто не як сукупність ізольованих випадків переслідування за кордоном, а як продовження за межами РФ тієї самої державної репресивної системи, що діє всередині країни. Переслідування критиків влади, журналістів, правозахисників та інших опонентів виходить за межі національної території, а внутрішні репресії та зовнішня агресія постають як взаємопов’язані складники державної політики.

Цей зв’язок має принципове значення для розуміння безпеки. Він виявляє обмеженість підходу, за якого загрозу оцінюють переважно за географічним місцем події, не аналізуючи інституційних механізмів, організаційних зв’язків і політичних цілей, із якими вона може бути пов’язана.

Транснаціональні репресії можуть реалізовуватися через фізичне переслідування, залякування, тиск на родичів, використання правових та адміністративних процедур, а також цифрових інструментів. У ширшому вимірі комунікаційно-контентної безпеки це вимагає досліджувати також можливі взаємозв’язки між переслідуванням за кордоном, інформаційними операціями та технологічними мережами. Водночас конкретні зв’язки між такими інструментами мають встановлюватися на підставі доказів, а не припускатися автоматично.

Отже, географічне місце події не завжди пояснює її режимну належність, а перетин державного кордону не обов’язково припиняє дію репресивного механізму. Саме тому географічно-режимний вимір безпеки передбачає встановлення не лише того, де відбулося переслідування, а й того, які структури, мережі та механізми його забезпечували або могли забезпечити, як вони взаємодіють і яким політичним цілям підпорядковані. Такий підхід дає змогу розглядати транскордонні дії не ізольовано, а в контексті глокального відтворення агресивних практик.

Наслідки транснаціональних репресій виходять за межі окремих порушень прав людини. Вони можуть обмежувати свободу слова, дослідницьку діяльність, міжнародну співпрацю та здатність людей брати участь у документуванні й викритті агресивних практик. Особливої гостроти загроза набуває тоді, коли переслідування спрямоване проти тих, хто досліджує механізми агресії, документує порушення або організовує протидію. У таких випадках тиск спрямовується не лише проти конкретних осіб – він може перешкоджати виробленню знань, поширенню доказів і координації спільних дій.

Тому захист від транснаціональних репресій потребує не лише реагування на окремі випадки, а й узгодженої міжнародної взаємодії, збереження доказів, захисту людей, які перебувають під загрозою, протидії політично мотивованому зловживанню правовими механізмами та забезпечення підзвітності відповідальних. Без належних механізмів запобігання, розслідування й притягнення винних до відповідальності, позакордонний характер репресій і надалі створюватиме можливості для переслідування за межами юрисдикції, у якій воно розпочалося. У вимірі комунікаційно-контентної безпеки це означає необхідність захищати не лише права окремих людей, а й умови, за яких суспільства можуть вільно здобувати знання, документувати агресію, підтримувати міжнародну взаємодію та спільно протидіяти загрозам.

Перманентні симультанно-глокальні агресії: чому окремі інциденти не пояснюють системної загрози

Когнітивна ерозія, цифрова мобілізація та транснаціоналізація репресій виявляють різні виміри ширшого процесу. Цифрові технології, міжнародні мережі та інституційні взаємозв’язки створюють можливості для поєднання різних форм агресивної активності путінізму. Окремі операції можуть відрізнятися цілями, засобами й масштабом, але водночас спричиняти взаємопов’язані наслідки: послаблювати довіру, ускладнювати суспільну взаємодію та випробовувати спроможність демократичних інституцій захищати власні засади.

Саме тому розглядати такі явища виключно як окремі проблеми небезпечно. Якщо кожен випадок аналізувати лише в межах своєї галузі — дезінформацію як проблему медіа, насильство як проблему громадського порядку, репресії як проблему прав людини, а міжнародну співпрацю як проблему академічної етики, можна не побачити умов, які дозволяють різним агресивним практикам взаємодіяти та посилювати одна одну.

Це не означає, що кожне суспільне заворушення, цифровий інцидент або порушення прав людини слід автоматично пов’язувати з РФ. Навпаки, розуміння системної глокальної загрози-виклику вимагає точнішого встановлення конкретних зв’язків, розрізнення причин подій і доказового аналізу можливих взаємодій між ними. Але так само неприпустимо, щоб необхідність доводити причетність до кожного окремого інциденту призводила до ігнорування вже виявлених системних практик агресії колективного путінізму.

Поняття перманентних симультанно-глокальних агресій дає змогу поставити в центр аналізу не лише окремі події, а й їхнє одночасне розгортання в різних середовищах і на різних рівнях — локальному, національному, регіональному та глобальному. Перманентність означає, що загроза не зводиться до одного завершеного епізоду. Симультанність акцентує увагу на одночасності різних процесів, а глокальність — на взаємодії локальних проявів із ширшими мережами, інституціями та політичними режимами.

За такого підходу завдання безпеки змінюється. Недостатньо встановити, що певна операція відбулася, і відреагувати на її безпосередні наслідки. Необхідно зрозуміти, як вона вписується в ширше середовище агресії, які можливості відкриває для подальших дій і які умови людського співіснування руйнує. Інакше суспільство ризикує постійно реагувати на нові прояви загрози, не усуваючи вразливостей, які дають змогу їй відтворюватися.

Міжнародне право: захист комунікаційного середовища як умова людської суб’єктності

Системний характер загрози-виклику виводить проблему на рівень міжнародного права. Якщо цифрові мережі стали середовищем, від якого залежать доступ до інформації, освіти, суспільної взаємодії та реалізація прав людини, постає питання про правові гарантії такого доступу й межі повноважень держав та цифрових платформ.

Інтернет не може розглядатися виключно як інструмент, доступність і функціонування якого визначаються інтересами конкретного політичного режиму, що ховається за національний суверенітет під імітацією так званих національних інтересів. Водночас право на доступ до цифрового середовища не означає відсутності будь-яких обмежень: воно має узгоджуватися із захистом прав інших людей, приватності, безпеки та законними вимогами правопорядку.

Отже, завдання полягає не в абстрактному проголошенні необмеженого доступу, а в розвитку міжнародних правових засад, які захищають комунікаційні можливості людини від свавільного використання влади та водночас забезпечують відповідальне функціонування цифрових систем. Якщо комунікаційне середовище стає необхідною умовою реалізації прав і суспільної участі, його безпека не може залишатися винятково технічним питанням або предметом одностороннього контролю держави.

Це особливо важливо в умовах, коли цифрові комунікації та контентний ландшафт можуть одночасно забезпечувати доступ до знань, підтримувати громадську взаємодію, поширювати маніпулятивний контент і створювати можливості для переслідування. Правова відповідь має враховувати цю багатовимірність, не підмінюючи захист людини контролем над нею.

Наукова відкритість під загрозою: коли інфраструктура знань може стати ресурсом репресій

Особливої уваги потребує спільне звернення Міністерства освіти і науки України та Міністерства цифрової трансформації України до міжнародної наукової спільноти із закликом припинити інституційну співпрацю з російськими академічними й науково-дослідними установами. У зверненні наголошується, що продовження такої співпраці може легітимізувати й посилювати державу-агресора, зберігаючи для її установ доступ до міжнародних дослідницьких мереж, наукових ресурсів та інфраструктури.

Контекст цього звернення не обмежується політичними оцінками війни. У документі згадується російський дроновий удар 28 вересня 2026 року по Президії Національної академії наук України в Києві, унаслідок якого загинули двоє людей, семеро були поранені, а будівля зазнала пошкоджень. Такий приклад безпосередньо загострює питання про ставлення держави-агресора до наукової інфраструктури та про відповідальність міжнародного наукового середовища за характер власних інституційних зв’язків із російськими установами.

Водночас звернення передбачає конкретні заходи: призупинення спільних дослідницьких проєктів за участю дослідників, пов’язаних із російськими установами, відхилення на етапі розгляду рукописів, поданих від таких установ, та призупинення редакторських обов’язків осіб, які формально пов’язані з російськими інституціями. Принципово важливо, що ці заходи стосуються формальної інституційної належності, а не громадянства, національності чи етнічного походження конкретної людини.

Це розмежування необхідне, але воно не вичерпує всієї проблеми. Потрібно також поставити питання про те, чи може глобальна наукова спільнота зберігати звичні моделі інституційної відкритості, не оцінюючи ризиків використання цієї відкритості для посилення репресивних спроможностей держави-агресора.

Наукові знання, відкриті дані, професійні мережі, дослідницькі інструменти та міжнародні контакти забезпечують розвиток науки. Однак за умов транснаціональних репресій вони потенційно можуть використовуватися й для інших цілей: встановлення професійних зв’язків, ідентифікації дослідників, виявлення напрямів їхньої роботи та отримання інформації, здатної допомогти репресивним структурам. Такий ризик особливо важливий для вчених, експертів і практиків прямої дії, які досліджують путінізм / колективний путінізм, викривають механізми глобальної агресивності та протидіють практикам глокальної геноцидної агресії.

За таких обставин переслідування дослідників — погрози, дискредитація, викрадення й убивства — може становити загрозу не лише їхньому життю та професійній діяльності, а й самому процесу виробництва знань про агресію. Залякування окремих людей здатне впливати на ширші професійні спільноти, послаблювати міжнародні мережі протидії та стримувати дослідження, які мають суспільне значення.

Тут необхідно розрізняти підтверджені випадки транснаціональних репресій, потенційні ризики використання відкритих даних і конкретні випадки застосування наукової співпраці для здійснення переслідувань. Останні потребують окремих доказів. Проте необхідність доказового встановлення конкретних випадків не звільняє міжнародні інституції від оцінювання передбачуваних ризиків, які виникають у середовищі, де транснаціональні репресії вже є предметом міжнародної уваги.

Небезпека полягає не в науковій відкритості як такій, а в можливості її асиметричного використання суб’єктами агресії. Тому академічна свобода й міжнародний обмін знаннями не можуть бути підставою для автоматичного збереження будь-яких інституційних зв’язків незалежно від їхніх наслідків. Науковий світ є частиною міжнародного суспільного середовища, а отже, має враховувати, чи не стають його ресурси та інфраструктура додатковими можливостями для агресора.

Українське звернення в цьому контексті має значення не лише як заклик до символічного дистанціювання від російських установ. Воно ставить питання про інституційну відповідальність за те, щоб міжнародні мережі знань не забезпечували легітимації агресії та не створювали додаткових ризиків для тих, хто її досліджує й викриває.

Цей виклик потребує практичного реагування: узгоджених критеріїв інституційної співпраці, оцінювання ризиків для дослідників, захисту професійних мереж і чутливих даних, обміну інформацією про підтверджені загрози та визначення відповідальних інституцій. Йдеться не про автоматичне обмеження людей за походженням і не про відмову від свободи наукового пізнання. Йдеться про недопущення використання наукової відкритості для посилення репресій та агресії.

Отже, міжнародна наукова спільнота постає перед вибором, який не можна розв’язати лише посиланням на традиційні принципи академічної співпраці. Необхідно захищати ці принципи від їхнього використання на шкоду людям, суспільству та самій науці. Інакше інфраструктура, створена для розвитку знань і міжнародного порозуміння, ризикує залишатися відкритою навіть тоді, коли виникають обґрунтовані підстави оцінювати її використання в інтересах репресивної діяльності.

Комунікаційно-контентна безпека: від реагування на інциденти до захисту умов людського співіснування

Розглянуті приклади глокальних проявів загрози виявляють взаємопов’язані виміри агресивних практик колективного путінізму. Когнітивна ерозія послаблює здатність суспільств розрізняти достовірне й недостовірне, формувати обґрунтовані судження та узгоджувати спільні дії. Цифрові платформи можуть використовуватися для мобілізації до насильства навіть у демократичних суспільствах. Транснаціональні репресії поширюють переслідування за межі державних кордонів. Інституційні зв’язки можуть створювати можливості для використання ресурсів міжнародного середовища в інтересах агресивних практик, а наукова відкритість за відсутності належних гарантій може створювати додаткові ризики для людей, які досліджують і викривають агресію.

Кожна з цих проблем потребує власних механізмів реагування. Проте їх не можна розглядати як ізольовані напрями, оскільки вони стосуються спільного питання – які умови визначають можливість людини пізнавати дійсність, взаємодіяти з іншими, зберігати власну суб’єктність і спільно захищати суспільство від агресії? Йдеться не лише про виявлення загроз і нейтралізацію окремих інструментів впливу, а й про збереження умов, за яких люди та суспільства спроможні протидіяти агресії, не втрачаючи можливості повноцінного життя, комунікації та розвитку.

Саме тут виявляється значення комунікаційно-контентної безпеки (ККБ) як ширшої парадигми. Її предметом є не лише достовірність інформації, захищеність мереж або стійкість окремих інституцій. ККБ охоплює середовища, у яких люди отримують, осмислюють і поширюють зміст, формують уявлення про дійсність, вибудовують відносини та реалізують власну суб’єктність. Відповідно, її завдання полягає не тільки в реагуванні на окремі загрози, а й у захисті та відновленні умов, необхідних для достовірного пізнання, відповідальної комунікації й узгодженої спільної дії.

Антропологічно-когнітивно-ментальний вимір сучасних агресій і самої парадигми ККБ дає змогу поставити в центр безпеки людину як суб’єкта пізнання, комунікації, творення та поширення змісту, публічної взаємодії й спільної дії. Йдеться про збереження умов, за яких люди можуть перевіряти інформацію, довіряти обґрунтованим висновкам, вести змістовний діалог, розрізняти відповідальність і маніпуляцію та діяти відповідно до усвідомлених цілей, не втрачаючи здатності визнавати людську гідність, суб’єктність іншого й цінність співіснування. Цей вимір особливо важливий за обставин, коли технологічні можливості використовуються не лише для поширення інформації, а й для масштабування культу сили, виправдання агресії та відтворення практик розлюднення, пов’язаних із діяльністю кола позацивілізаційних сил колективного путінізму.

У цьому контексті суспільна стійкість залишається необхідною, але її не слід розуміти як здатність безкінечно витримувати нові загрози й миритися з перманентними агресивними діями, які набувають прецедентного характеру та послаблюють дієвість механізмів міжнародної безпеки й правового захисту. Суспільство не може нескінченно компенсувати руйнування довіри, переслідування активних суб’єктів, втрату правових гарантій і послаблення інституційної спроможності. Справжнє завдання полягає не лише у стримуванні агресивного впливу, а й у збереженні життєздатності суспільства, відновленні повноцінної взаємодії та недопущенні перетворення агресії на нормальне тло суспільного життя.

Для України, Європи та США це питання має екзистенційне значення, хоча конкретні прояви загроз і досвід їх переживання відрізняються. Досвід тривалої російської агресії проти України, яку в межах цієї концепції розглянуто як агресію геноцидного характеру, демонструє взаємозв’язок військового насильства, переслідування, руйнування інфраструктури, інформаційних операцій і спроб обмежити або ліквідувати українську суб’єктність. Цей досвід важливий не лише як підстава для захисту України, а й як джерело знань про механізми загроз, які можуть проявлятися в інших суспільствах через інші інструменти, у різних масштабах і з відмінними наслідками.

Тому українська відповідь не повинна обмежуватися закликом до міжнародної спільноти краще усвідомити небезпеку. Вона має порушувати питання про достатність наявних підходів, відповідальність інституцій і необхідність захисту самого середовища, у якому суспільства пізнають загрози, обмінюються знаннями та протидіють агресії. ККБ дає змогу поєднати в одній концептуальній рамці захист комунікаційного середовища, когнітивних можливостей людини, правових гарантій, умов наукової відкритості та інституційної відповідальності. Її принципова відмінність полягає в переході від реагування на окремі інциденти до захисту й відновлення умов, за яких люди та суспільства зберігають суб’єктність, людяність і спроможність до повноцінного життя, комунікації та спільної дії в умовах перманентної агресії.

Від констатації до дії: виклик, який не можна відкладати

Розглянуті приклади виявляють межу реактивної моделі безпеки в умовах перманентних симультанно-глокальних агресій колективного путінізму. Викриття фейку не відновлює здатності суспільства розрізняти достовірне й маніпулятивне. Блокування цифрового ресурсу саме по собі не усуває механізмів мобілізації до насильства. Розслідування конкретного переслідування не гарантує захисту людей, дослідницьких мереж і каналів міжнародної взаємодії від повторного тиску. Припинення окремої інституційної співпраці не вирішує ширшого питання про те, як захистити міжнародне середовище виробництва знань від використання на підтримку агресії. Кожен із цих заходів може бути необхідним, але жоден сам по собі не забезпечує захисту умов, завдяки яким люди та суспільства здатні пізнавати дійсність, взаємодіяти й спільно діяти.

Саме в цих межах проявляється стратегічний виклик, створюваний колективним путінізмом. Його агресивні практики не обмежуються завданням конкретної шкоди або досягненням окремої політичної мети. Їхні взаємопов’язані наслідки можуть змінювати саме середовище суспільного життя: послаблювати критерії достовірності, нормалізувати силу як спосіб розв’язання суперечностей, поширювати безкарність, руйнувати довіру, переслідувати тих, хто документує агресію, та звужувати можливості для узгодженої колективної дії. У такому середовищі агресор впливає не лише на те, що люди знають або думають, а й на те, чи здатні вони визнавати одне одного суб’єктами взаємодії, спільно встановлювати факти, захищати права та підтримувати відповідальні суспільні відносини.

Це створює небезпеку, що суспільства поступово пристосовуватимуться до умов, нав’язаних агресією, а її наслідки сприйматимуться як звичайне тло життя. Водночас існує й інша небезпека – демократичні інституції, намагаючись захиститися від маніпуляцій і насильницької мобілізації, можуть звузити власну відповідь до контролю над платформами, заборон і обмежень комунікації. Правові заходи проти конкретних загроз можуть бути необхідними, але якщо вони не супроводжуються захистом прав людини, прозорістю, пропорційністю та розвитком суспільної спроможності, демократія ризикує послабити ті самі свободи й можливості участі, які покликана захищати. Відповідь на агресію не повинна відтворювати логіку тотального контролю, нав’язану агресором.

Тому перехід від констатації до дії означає не відмову від фактчекінгу, регулювання цифрових платформ, правозастосування чи інституційних обмежень. Він означає зміну самої логіки безпеки – від розрізненого реагування на вже виявлені інциденти до генеративного й випереджального захисту умов, у яких агресивні практики не можуть безперешкодно відтворюватися, а люди та спільноти зберігають спроможність до пізнання, комунікації та спільної дії.

Генеративний вимір комунікаційно-контентної безпеки полягає у створенні та підтриманні середовищ, у яких достовірне знання, відповідальна комунікація, взаємна довіра й суспільна участь не лише захищаються від руйнування, а й активно розвиваються. Комунікаціями та змістом сьогодні займаються не тільки засоби масової інформації чи спеціалізовані комунікаційні структури. Їх творять, поширюють і осмислюють люди, громади, інституції, професійні та наукові спільноти, мережі громадянської взаємодії.

Отже, суспільство має розглядатися не лише як об’єкт захисту від шкідливих впливів, а й як активний суб’єкт творення власного комунікаційно-контентного середовища.

Випереджальний вимір ККБ передбачає виявлення не лише окремих загроз, а й умов, у яких вони виникають, масштабуються та відтворюються. Це вимагає поєднання глокальної ситуаційної обізнаності з аналізом взаємозв’язків між подіями, захисту людей і мереж, які документують агресію, забезпечення правових гарантій, відповідального використання технологій та узгодженої діяльності інституцій. Результативність такої системи має оцінюватися не тільки за кількістю викритих операцій або заблокованих ресурсів, а й за тим, чи зменшуються можливості повторного використання вразливостей, чи зберігається свобода відповідальної комунікації та чи здатні суспільства ухвалювати обґрунтовані рішення й діяти спільно.

У цьому полягає відмінність ККБ від чергового напряму реагування на інформаційні загрози. Вона пропонує ширшу парадигму, у якій захист інформації, цифрового середовища, правових норм, наукової взаємодії та інституційної спроможності підпорядкований спільному завданню — зберігати й розвивати умови людського співіснування. Її антропологічно-когнітивно-ментальний вимір спрямований проти практик, які нормалізують насильство, заперечують суб’єктність іншого, підривають здатність до достовірного пізнання та використовують технологічні можливості для масштабування культу сили й розлюднення.

Для України, Європи, США та міжнародних інституцій це не віддалене теоретичне питання, а виклик, що потребує практичних рішень уже тепер, хоча масштаби й форми загроз для них відрізняються. Український досвід відбиття російської агресії засвідчує, що військове насильство, інформаційний вплив, переслідування, руйнування інституцій та заперечення суб’єктності можуть бути взаємопов’язаними складниками ширшої агресивної практики. Цей досвід має бути не лише підставою для міжнародної солідарності з Україною, а й джерелом знань для формування спільних механізмів захисту від загроз, здатних проявлятися в інших суспільствах у відмінних формах.

Отже, завдання полягає не в тому, щоб людство навчилося нескінченно витримувати нові прояви агресії колективного путінізму. Воно полягає в тому, щоб не дозволити агресії перетворити руйнування довіри, нормалізацію сили, переслідування та втрату суб’єктності на звичайні умови суспільного життя. Комунікаційно-контентна безпека має стати парадигмою генеративної та випереджальної дії, спрямованої на захист і розвиток простору достовірного пізнання, вільної та відповідальної комунікації, людяності й спільної дії. Критерієм її результативності є не лише те, наскільки суспільства спроможні виявляти та нейтралізувати чергову агресивну операцію, а й те, чи зберігають вони здатність залишатися людьми, визнавати одне одного суб’єктами взаємодії та спільно визначати власне майбутнє.

Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»

Ілюстрація згенерована Gemini