Ініціювання владою змін у законодавстві про мобілізацію викликав емоційний шквал у суспільстві. Чому така бурхлива на них реакція в українців? І чому законопроєкт, про необхідність прийняття якого говорилося ще у 2022 році, став несподіванкою?
Очевидно, тут ми маємо справу з відсутністю прямої паритетної комунікації між владою та суспільством. І це говорить про серйозні управлінські проблеми, які існують, більше того, можуть поглибитися і відбитися на загальному стані справ у державі, передусім у перебігу бойових дій.
Йдеться про внесені 25 грудня 2023 року Кабінетом Міністрів до Верховної Ради два законопроєкти, які мають впорядкувати питання мобілізації та військової служби:
– проєкт Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення окремих питань мобілізації, військового обліку та проходження військової служби» (проєкт № 10378);
– проєкт Закону «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за військові правопорушення» (проєкт № 10379).
Наразі самі законопроєкти широкому загалу не доступні, з ними працюють народні депутати. Однак можна ознайомитися з відповідними пояснювальними записками, які дають уяву про майбутні зміни.
Проєктом Закону № 10378 пропонується внести зміни до Кодексу законів про працю України та законів України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про військово-цивільні адміністрації», «Про правовий режим воєнного стану», «Про державну службу» «Про прокуратуру», «Про Національну поліцію». Ці зміни, зокрема, передбачають:
- зниження призовного віку з 27 до 25 років;
- залучення місцевої влади до мобілізації;
- уточнення норм «щодо виконання військово-транспортного обовʼязку»;
- виключення з переліку висновків військово-лікарських комісій висновку про обмежену придатність до військової служби;
- запровадження для всіх громадян базової загальновійськової підготовки до трьох місяців для всіх громадян віком від 18 до 25 років при всіх навчальних закладах;
- встановлення обмеження прав громадян, які ухиляються від взяття на військовий облік та проходження військової служби;
- встановлення додаткових вимог щодо можливості проходження державної служби або служби в поліції тільки після проходження базової загальновійськової підготовки або військової служби;
- залучення до заходів рекрутингу на військову службу центрів надання адміністративних послуг, центрів зайнятості та центрів рекрутингу;
- надання повноважень Національній поліції щодо участі у заходах мобілізації та інші.
Всі ці нормативні зміни ми залишимо для обговорення фахівцям, тим паче, що вже звучать зауваження, наприклад з боку Уповноваженого Верховної ради з прав людини Дмитра Лубенця. Він заявив, що «там є деякі норми, які якраз суперечать Конституції», також у Верховній Раді України заявляються альтернативні законопроєкти тощо.
Нас цікавить комунікаційний складник у стосунках влади та громадян і те інформаційне тло, яке визначатиме нову реальність для українського суспільства як мінімум протягом цього року, а загалом – до завершення війни з путінським режимом.
Те, що такий закон, а краще кодекс законів, що охоплює всю сферу мобілізації громадян України в умовах багатофакторної геноцидної агресії потрібний, не викликає сумнівів. І логічно було б передбачити, що сенс його ухвалення повинен стати основою для консолідації усього суспільства (та української світової громади), попри те, що було зрозуміло – ці зміни сприйматимуться досить важко. Та внесення Кабміном законопроєкту до Верховної Ради розбурхав емоції громадян і таке враження, що це викликало переляк у владних будівлях.
Наразі законопроєкт аналізується народними депутатами. Однак ми з першого дня фіксуємо спроби певних політичних сил перекласти всі негативні наслідки від прийняття закону на вище військове керівництво. В умовах війни це, як мінімум, не логічно.
Очевидно, що найбільшою проблемою тут є відсутність попередньої і бажано досить тривалої (а взагалі постійної) комунікації з цих питань між владою та громадянами, передусім тими категоріями, які підпадають під нову хвилю мобілізації.
Треба розуміти, що неправильно обрана офіційна інформаційна політика може призвести до непередбачуваних наслідків. На нашу думку, така неправильність була закладена ще до початку широкомасштабної агресії тим, що в інформаційному просторі ігнорувалися реальні геостратегічні виклики та загрози, певні політичні діячі та відповідні ЗМІ налаштовували українців на те, що все буде добре і не варто хвилюватися. На жаль, початок широкомасштабної агресії змінив лише форму комунікації із суспільством, а ейфорійно-оптимістична тональність так і залишилася трендом.
Якщо і надалі суспільству подавати незбалансовану інформацію, скажімо, лише рафіновано-позитивні повідомлення про перебіг воєнних дій на кшталт минулорічних «2-3 тижнів до перемоги», то це матиме серйозні негативні наслідки у перспективі. Власне, публічне налаштовування населення на швидку перемогу, заниження потенціалу та бойових якостей агресора зараз вже відбивається на зниженні мобілізаційного ресурсу, ігноруванні повісток, ухиленні від мобілізації тощо.
Суспільство, що воює десятий рік, заслуговує того, щоб з ним розмовляли як з партнером держави, говорили про труднощі і проблеми і радилися щодо шляхів виходу з певних глухих кутів. Звісно, тут не йдеться про суто воєнні аспекти, ті, що стосуються безпосереднього ведення бойових дій, планування тощо.
Ми говоримо про необхідність чітко артикулювати проблеми із забезпеченням Сил оборони, швидкого прийняття потрібних законів, підтримки підприємств, зокрема, й приватного бізнесу, які працюють на оборону держави тощо. І, звісно, про формування громадянської свідомості та ментальної потреби щодо захисту батьківщини на всіх лініях сучасного цивілізаційного протистояння. Тобто, це глокальне комплексне завдання і воно не може вирішуватися якимись випадковостями, частками, скажімо за тиждень чи місяць. Тут держава не може обійтися без синергетичної допомоги суспільства і навпаки.
Треба усвідомити, що національний інформаційний простір (глобальний також) – це не базар у вихідний день, де все продається і купується. Це чітко структурований, більше того, сегментований креативний технологізований простір, який має свої закони та сучасну парадигму, в межах яких можна і потрібно формувати цілісні державницькі дискурси. І тут роль потенціалу держави надзвичайно велика, бо в разі синергетичної консолідації зусиль ми отримуємо потужне комунікаційно-контентне тло для нейтралізації ворожої агресії, а якщо проводити лише гайпові інформаційні кампанії, зокрема спрямовані проти окремих персон чи інститутів, ми тоді отримаємо ситуацію з підігруванням ворогу.
На наш погляд, Закон про мобілізацію відносно швидко пройде узгодження, позбудеться певних позицій, які, здається, свідомо завели в документ для того, щоб потім піти на компроміс, і буде прийнятий. Звертаємо увагу, що у травні 2023 року Верховна Рада України знизила граничний вік перебування громадян на військовому обліку призовників від 27-ми до 25-ти років. Цей документ підтримали тоді 304 депутати. Але він так і не дочекався підпису Президента.
Очевидно, таке рішення тоді було, на думку влади, не на часі. Зараз воно надактуальне. Якби це рішення тоді набуло чинності, багато проблем вдалося б за цей час закрити. Те, що нинішній документ комплексніший за попередній жодним чином не знімає актуальності травневого закону.
І ще. Мобілізація – це не лише про необхідність приходу громадянина в ТЦК, це про його готовність та здатність убивати ворогів. Згадайте 2014 рік, як у перші дні агресії Росії агенти російських спецслужб збурювали місцеве населення на Донеччині й відбирали в українських солдат зброю, як наші вояки не могли психологічно натиснути на курок, щоб вистрелити у ворожого солдата. Все це прийшло через кров і смерті.
Вартий спогаду ще один випадок в становленні української державності. У 1991-92 роках офіцери, які прибували до України з республік колишнього Радянського Союзу, переважно Росії, на службу в українську армію, проходили комісію у Головному соціально-психологічному управлінні МОУ. Очолював цю комісію генерал Володимир Мулява, начальник цього управління, непересічна людина, до цих пір не оцінена достойно. Він задавав претендентам одне питання – чи готові ви воювати з Росією? Тоді на його голову через це питання і взагалі позицію у ЗМІ виливалося багато лайна. А життя довело його правду.
Тому мобілізація – це не лише закон. Закон – одна з відправних комунікаційних точок, яких на цей момент мало б уже бути безліч.
Щодо формування відповідної комунікації навколо закону про мобілізацію, то найпродуктивніший час втрачено. Однак це не означає, що тепер треба скласти руки. Переформатування інформаційної політики з акцентом на усвідомлене відношення громадян до захисту Батьківщини може дати результат, якщо всі складники такої комунікації працюватимуть 24 години на добу і вестимуть довгу дискурсну лінію, розраховану на роки.
Те, що в цей процес активно включився Верховний Головнокомандувач ЗСУ вселяє надію на позитивний результат. Однак, як уже наголошувалося, потрібно кардинально змінювати управлінські підходи. Те, що напередодні прийняття закону ми бачимо у виконанні частини політиків пінг-понг з подачею м’яча на поле військових, викликає сумнів в ефективності реалізації закону. Адже зрозуміло, що Головнокомандувач ЗСУ генерал В. Залужний не буде щотижня проводити пресконференції, щоб розставити точки над і.
Попри достатню кількість інформаційних структур у державі, інколи створюється враження, що проблеми війни, проблеми Сил оборони є другорядними, натомість йде боротьба за рейтинги. Це сумно, більше того небезпечно, бо під загрозою національна безпека.
Треба враховувати ще один суттєвий момент – дієвість російської пропаганди. Кремлівські політтехнологи навʼязують свої наративи – від СВО до війни з НАТО – передусім власному населенню. Та уламки цього цементування пропагандистських штампів у головах «роснаселения» через соцмережі та в інший спосіб долітають і до українців.
Російська пропаганда, особливо якщо йдеться про війну з Україною і взагалі будь-які взаємини з нами, має свої сталі традиції і напрацьовані технології. Зараз, судячи з наших досліджень, всередині Росії Кремль концентрується на утриманні свідомості пересічного росіянина в фокусі путінських наративів. Це, до речі, традиційна технологія московитської влади. Пошук зовнішнього ворога і формування ура-патріотизму – цей набір застосовувався різними владами з різною мірою успішності, але не змінювався жодного разу.
Пояснити цей феномен можна. Імперія може існувати лише у двох вимірах – це підготовка до війни і власне війна. Якщо з’являється щось третє, наприклад, формування певних демократичних рухів тощо, то імперія починає сипатися.
Перемогти путінський телевізор якимось втручанням у соцмережі чи телефони є справою марною. Якщо нині б Путін заявив, що СВО завершена і Росія перемогла – йому б повірила більшість росіян. Якби він забрав війська з окупованих областей України і заявив про виконанні завдання СВО – мабуть, результат був би той самий. Але ми маємо усвідомити, що таких заяв кремлівський карлик не зробить. Він уже довів своїми виступами, що готовий вести війну стільки часу, скільки, на його переконання, потрібно буде для знищення України.
То ж наша ( і наших партнерів) інформаційна політика має враховувати фактор безупинної агресії РФ в інформаційному просторі для того, щоб не лише протистояти їй, а й успішно нейтралізувати.
Нейтралізація – це передусім недопущення російського контенту в наш інформаційний простір. Не суто пропагандистського, а будь-якого, тим паче, що він, незалежно від форми і жанру, є по своїй суті пропагандистським.
Чого ми досягаємо, переповідаючи у ЗМІ та соцмережах російські новини, слухаючи російських виконавців чи навіть розвінчуючи кремлівські наративи? Того, що звертаючи увагу на російські наративи, ми самі потрапляємо у когнітивну залежність від російської пропаганди і, зрештою, стаємо гравцями путінської пропагандистської системи.
Тому – геть від Москви у всіх сенсах. Геть надовго, а бажано назавжди.
Першочергові заходи – тотальне обмеження російськомовного контенту, не лише походженням з Росії, а загалом російськомовного, на певний термін, скажімо від сьогодні і 10 років після завершення війни; введення більш суворої відповідальності за вживання російської мови посадовими особами, бо нині ще є випадки, коли посадовець на публіку говорить українською, а наради проводить російською. Така ситуація і в громадських місцях, коли ігноруються вимоги діючого закону.
Ці заходи повинні мати тимчасовий період дії, але, ще раз наголошуємо, не менше ніж 10 років. Це варто розглядати як вимушену міру захисту. Ці заходи, звісно, не розповсюджуються на побутове спілкування.
І, звісно, нам і нашим партнерам не варто залишати інформаційний простір Росії без уваги. На наш погляд, потрібно зосередитися на окремих сегментах російського суспільства, яке не є цілісним. Ці сегменти – це насамперед національні республіки чи інші утворення. Їх нині позбавили можливості навчатися рідною мовою, вивчати історію власного народу. Наразі, наскільки можна судити, великих національних рухів, як це було у 90-ті роки минулого століття, коли відбувався парад суверенітетів, не фіксується. Та не можна сказати, що ці рухи зовсім вмерли. Щоб вони ожили і стали дієвою силою, якраз і потрібна допомога, зокрема в інформаційному просторі. Втім, це завдання для професіоналів і тут йдеться не стільки про інформаційно-психологічні операції, скільки про комплекс заходів когнітивно-ментального характеру.
Вже зрозуміло, що нинішня геноцидна агресія московії проти України – це надовго. Отже, ми – держава і суспільство – потребуємо довгої комунікаційно-контентної лінії, яка має бути розбита на етапи і періоди, підкріплена ресурсами, як матеріальними, так і інтелектуальними, а також посилена в рази новітніми технологіями.
Власне, це те саме, про що говорив у своїй статті в The Economist Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний про «нарощення спроможностей сил оборони завдяки новим технологічним рішенням та інноваційним підходам», а також «потребу в пошуку нових та нетривіальних підходів до подолання військового паритету з противником». Все це повною мірою стосується й інформаційної, а точніше – комунікаційно-контентної сфери.
Центр ККБ