Цифрова реальність на замовлення

Вбивство у Львові професорки та мовознавиці Ірини Фаріон 19 червня 2024 року стало ще однією трагедією сучасної історії країни. Це чергове і, на жаль, показово-резонансне вбивство. Наразі замість відповідей – інформаційний вакуум, який зберігається вже протягом кількох діб і невідомо, як довго ще триватиме.

Якими були мотиви стрільця? Що чи хто підштовхнув його до цього поступку? Працював він сам чи це була група людей? Чи є тут слід Кремля, в чому переконані більшість українців? Як працює система безпеки пересічного українця на третій рік широкомасштабної війни, яка загалом триває більше десяти років? Чи спроможні наші правоохоронні органи оперативно розкрити такий злочин?

Ці та інші питання, що виникають кожен раз у випадку резонансного вбивства, стають ще гострішими в умовах воєнного стану.

Соціальні мережі не мають офіційних обмежень, то ж користувачі кожної великої платформи поспішили заповнити її новинами, коментарями, аналітикою, теоріями змови, вигадками та образами. Але там, де раніше платформи намагалися швидко втрутитися, щоб запобігти поширенню очевидної брехні, у минулі вихідні контроль над контентним потоком суттєво знизився.

Це було найбільш очевидно у X, колишньому Twitter, де найпопулярніші місця після стрілянини займали хештеги: (#Фарион – намагання використовувати смерть Фаріон для підкріплення певних політичних наративів та звинуваченнями на адресу української влади і націоналістів. Це включало маніпуляції з фактами про її життя і діяльність; #Фаріон, що просувають ідею про те, що це російський слід; користувачі передавали “вітання” правоохоронцям та СБУ, які недогледіли, вчасно не виявили загрозу та допустили страшне вбивство). Російські пропагандисти активно генерували у режимі реального часу власні теорії змови, і вони розігрувалися в інших онлайн-просторах.

Видання “Детектор медіа” проаналізувало 25086 публікацій у Telegram, що були створені протягом 19 липня і до 10 ранку 20 липня 2024 року, згрупувало та виділило кілька основних реакцій на повідомлення про замах, а згодом і про смерть Ірини Фаріон, у середовищі російськомовних пропагандистських каналів:

  • «Фаріон убили “фашисти з “Азову”” або “російськомовні бандерівці”».
  • «Більшості українців її не шкода, її або не знали, або мало хто підтримував».
  • «Відправилася услід за Бандерою».
  • «Ірина Фаріон  –  це сакральна жертва для підігріву війни».
  • «Українська влада прибирає радикалів перед мирними переговорами» тощо.

У багатьох повідомленнях переважали емоції зловтішання та невимушеної радості: мовляв, «на Україні почалися політичні вбивства», тому це сприятиме хаосу та наростанню розколу в українському суспільстві чи взагалі може стати тригером до громадянського протистояння на темі української й російської мови.

Одним із найбільш тривожних аспектів віртуального млина чуток нішевих пропагандистів є створення все більш розбіжних публічних реальностей.

YouTube відправляв у громадський простір цунамі алгоритмічно відібраного контенту, щоб надавати користувачам саме ті відео, які резонували на подію.

Смерть Ірини Фаріон став шоком не лише для її палких прихильників, а й для її опонентів. А відсутність достовірної та достатньої інформації про обставини, що передували замаху, призвела до того, що люди почали активно дискутувати та ділитися власними думками. Алгоритми платформ, розпізнаючи уподобання користувачів та пропонуючи наступне відео або статтю, які повторювали чи посилювали теми першої історії, створювали умови для поширення вірусної дезінформації, що підкріплює вже існуючі змови, посилює хибні наративи та конструює альтернативні реальності.

Виникає спокуса звалити всю провину цієї небезпечної вірусної тенденції на платформи та алгоритми, але алгоритм ніколи не працював без людського чинника – когнітивного усвідомлення та ментального вибору. Вірусність  –  це сукупність асоціативних нюансів (реакція на подію). Вона утворює комунікаційну мозаїку колективного тренду, який впливає на тенденції реакцій, що утворюють цифрову сенсорну поведінку. Алгоритми можуть спливати, підштовхувати і заплутувати, але для ефективного виконання цього їм потрібні (у відповідному темпоритмі наддинамік) робочі, тобто оперативно-актуальні, дані користувача.

Зростання ваги соціумно-цивілізаційного включення людини в сучасне життя через соціальні мережі і паралельний спад мейнстрімної журналістики створили відповідні можливості для маніпулювання, тобто те, що дослідниця Рене ДіРеста називає «замовними реальностями»: версії правди, у які ми вже хочемо вірити. Цей конотаційно-алгоритмізований термін відноситься до наслідків «кембрійського вибуху бульбашок реальностей», що ілюструє динамічний ландшафт цифрового середовища, який призводить до створення спільнот, «які діють зі своїми нормами, власними засобами масової інформації, довіреними органами та наборами фактів».

На наше переконання, це можна трактувати як реагування середовищних цифрових реальностей на мультиплікаційні технології комунікаційно-контентних агресій в середовищі публічності. Такі агресії вносять хаос в рівні сприйняття контексту та публічної резонансності, яка стосується місця та об’єкту події.

Зростання кількості індивідуальних цифрових (не обов’язково публічних) реальностей є суттєвою проблемою й викликом для суспільства, а найбільше – для державності та міжнародно-інституційного правопорядку.

Оскільки наше сприйняття все більше формується темпами, резонансами, контекстом, що задають інфлуенсери та активізують алгоритми, традиційне уявлення про цифрову та публічну реальність (нині вони розділені) стає все складніше підтримувати в традиційних нормах сприйняття (можливо, це зовсім не буде проблемою на новому якісному рівні технологій та середовищно-просторових реальностей – тоді матимемо єдність цифрового та публічного формату).

Але сьогодні алгоритмічно-сервісні транснаціональні платформи вкотре продемонстрували, що вони лише інструменти, яким людство наразі довіряє більше ніж людям-фахівцям. Тому платформам комфортно реагувати на відповідний рівень когнітивно-ментальної здатності користувачів, і задовольнятися тим, що користувачі шукають ті версії правди, які їм найбільше подобаються.

Ліна Вежель, ГО «Центр ККБ»

Фото з мережі Інтернет