Медіа тривалий час були атрибутом часу й основою великої соціальної епохи становлення демократії. Нинішня технологічно-алгоритмічна індустрія цифрової окремішної вищості (як імітація соціально-переважаючого середовища обраних) дедалі активніше формує власний простір, імітуючи медіа й прагнучи показати свої досягнення, ідеї та інновації в максимально (надлишково) об’єктивному й зрозумілому лише для себе вигляді. У Кремнієвій долині переконані: світ має бачити технології не лише через призму нормотворчих регуляцій, соціально-ментальних та когнітивних ризиків і чіткої фінансової підзвітності в кожному національному просторі, де вони діють, а й як випереджально-незаперечну рушійну силу прогресу (антропологію/людиноцентризм вони до прогресу не відносять), єдине джерело нових можливостей та інструмент для покращення життя людей і суспільств (є вже і цілі глобальні рухи на кшталт «Темного Просвітництва» – антиліберального, антидемократичного та антиегалітарного політико-філософського руху, заснованого американським блогером Кертісом Ярвіном (Mencius Moldbug) та філософом Ніком Лендом. Симпатиками руху є венчурний інвестор та колишній радник Дональда Трампа Пітер Тіль та віце-президент Джей Ді Венс).
Саме з цієї логіки цифрової окремішності /вищості постає нова паралельна комунікаційно-контентна цифрова реальність, у якій технологічні компанії, інвестори та засновники дедалі частіше виступають не об’єктами журналістського супроводу та аналізу, а суб’єктами й колегами-конкурентами, глобальною силою, що намагається підкорити світ власними розробками штучності інтелекту, аналізу, анонімної експансії, сягаючи диктату власного способу та стилю діяльності.
Протягом останніх двох десятиліть технологічні транснаціональні компанії експериментували з різними форматами взаємодії з глокальними ЗМІ як традиційними стовпами медіапублічності: від ексклюзивних інтерв’ю та партнерських матеріалів до підтримки спеціалізованих видань і спроб створити незалежні медіа. Утім, ці спроби часто наштовхувалися на структурні та місійні обмеження національних юрисдикцій. Традиційні медіа продовжували виконувати національну контрольну функцію четвертої гілки влади — розслідувати монополізацію ринків, зловживання персональними даними, трудову експлуатацію, алгоритмічну дискримінацію та політичний вплив великих платформ на національні інформаційні простори. Напруга між індустрією та класичною журналістикою національного медіасуверенітету не зникала, а з часом лише загострювалася, зокрема, через неспівпадання масштабів діяльності.
Після численних невдалих спроб пом’якшити цей конфлікт місій (національних та міжконтинентальних) виникла нова когорта технологічно орієнтованих джерел контенту, які обрали інший шлях. Замість медіа-критичного аналізу — формування своєрідного наднаціонального світогляду, який поділяє спільнота цифрових технологічних професіоналів. Частина таких проєктів перебуває під прямим або опосередкованим контролем венчурних фондів, інші фінансуються через гранти чи партнерські програми. Незалежно від формату, всі вони поділяють консенсусну думку впливових фігур Кремнієвої долини: цифрові технології — ключовий рушій всіх інновацій, економічного зростання і суспільного прогресу людства/машин, тобто формування цифрової касти обраних, що уповають на особливих людей.
Інвестиції в медіа: від PandoDaily до нових контентних форматів
Технологічний сектор неодноразово намагався інвестувати в традиційні медіа. Одним із таких експериментів став PandoDaily — проєкт, який фінансували провідні представники (неформальні лідери особливої візії) Кремнієвої долини, зокрема Марк Андрессен і Пітер Тіль. Запущений у 2012 році як незалежне джерело новин і аналітики про стартапи та технологічну індустрію, PandoDaily з часом зіткнувся з труднощами побудови стабільної бізнес-моделі та утримання аудиторії. За кілька років ресурс змінив власника й фактично згорнув активну діяльність, продемонструвавши, наскільки складно поєднати редакційну незалежність і комерційну життєздатність у технологічному медіасередовищі.
Наступним етапом стало субсидування традиційної журналістики великими технологічними компаніями. Facebook і Google запускали програми підтримки журналістських ініціатив, Meta — грантові проєкти для медіа. Частина з них згодом була скорочена або переглянута через зміну корпоративних пріоритетів. Ініціатива Google News Initiative формально продовжує існувати, однак її реальна ефективність у створенні сталих незалежних ЗМІ залишається предметом дискусій, особливо на тлі посилення антимонопольного тиску на саму компанію.
Саме в цей момент у Кремнієвій долині утвердилася інша логіка: навіщо чекати схвалення або участі традиційних медіа? Навіщо миритися з редакційними фільтрами, журналістськими стандартами й підзвітністю, якщо можна створити власні платформи, подкасти та медіаособистості, які відображають особливий світогляд індустрії — або принаймні, не ставлять його під сумнів? Так сформувалася нова хвиля операторських медіа — без класичних редакцій, без формальних етичних рад і без зовнішнього контролю, лише сучасні формати потокової комунікації, які дозволяють індустрії розповідати власні історії напряму, вибудовуючи віру та вплив на аудиторію.
Паралельна медіареальність Кремнієвої долини
Поки більшість американців не довіряють великим технологічним корпораціям і вважають, що штучний інтелект радше зашкодить суспільству, Кремнієва долина вибудувала власну паралельну медіареальність. У ній генеральні директори, засновники та венчурні інвестори постають беззаперечними авторитетами й улюбленими зірками. Те, що колись було територією кількох лояльних подкастерів, сьогодні перетворилося на повноцінну систему медіа — видань, шоу та платформ, безпосередньо підтримуваних найвпливовішими фігурами технологічної індустрії.
Роками такі медійні фігури, як ведучий подкасту Лекс Фрідман, підтримували симбіотичні стосунки з технологічною елітою, зокрема з Ілоном Маском. Проте у 2024–2025 роках дедалі більше компаній вирішили повністю відмовитися від будь-яких посередників. У вересні венчурна фірма Andreessen Horowitz оголосила про запуск власного блогу a16z на платформі Substack. Одна з його ключових авторок, інвесторка Кетрін Бойл, давно перебуває в дружніх стосунках із Джей Ді Венсом. Паралельно подкаст фірми зібрав понад 220 тисяч підписників на YouTube, а минулого місяця в ньому з’явився Сем Альтман, генеральний директор OpenAI — компанії, одним із найбільших інвесторів якої є саме Andreessen Horowitz.
«А що, якщо майбутнє медіа контролюватимуть не алгоритми чи традиційні інституції, а незалежні голоси, які безпосередньо взаємодіють зі своєю аудиторією?», — риторично запитує a16z у заяві для Substack. Іронія полягає в тому, що раніше фірма вже інвестувала 50 мільйонів доларів у цифрову медіакомпанію BuzzFeed із подібним баченням і ця інвестиція, зрештою, завершилася майже повною девальвацією акцій.
Тоді ж a16z оголосила про запуск восьмитижневої стажерської програми з нових медіа для «операторів, творців і оповідачів, які формують майбутнє медіа». За словами компанії, програма має стати «єдиним простором», де засновники здобуватимуть авторитет, смак, навички побудови бренду та імпульс, необхідний для «перемоги в битві за наратив в інтернеті».
Корпоративні медіа як інтелектуальні платформи
Паралельно з експансією a16z на початку року компанія Palantir запустила власне цифрове й друковане видання The Republic — журнал, стилістично наближений до академічних та аналітичних часописів на кшталт Foreign Affairs. Формально видання фінансується Фондом Palantir з оборонної політики та міжнародних відносин — некомерційною структурою, яку очолює генеральний директор компанії Алекс Карп. Втім, згідно з податковою декларацією за 2023 рік, Карп приділяє цій діяльності символічні 0,01 години на тиждень — деталь, що красномовно ілюструє реальний характер «інституційної залученості».
«Занадто багато людей, яким не місце на трибуні, все ж мають її. І занадто багато тих, кому там місце, — її позбавлені», — проголошує The Republic. При цьому редакційна команда журналу майже повністю складається з топменеджерів Palantir, що фактично стирає межу між корпоративною комунікацією та інтелектуальним дискурсом. Серед публікацій — есе, які стверджують, що чинні обмеження американського авторського права нібито підривають глобальне лідерство США у сфері штучного інтелекту, а також тексти, що обстоюють суспільну користь тісної співпраці Кремнієвої долини з військовими. Це позиція, яку Алекс Карп послідовно й публічно відстоює вже багато років.
The Republic органічно вписується у зростаючий пул протехнологічних медіа, що формують альтернативну інформаційну систему навколо індустрії. До нього належить і журнал Arena, заснований наприкінці минулого року венчурним капіталістом з Остина Максом Майєром. Його програмне гасло — «Новому потрібні друзі». «Ми в Arena не висвітлюємо “новини”. Місія видання — підтримувати тих, хто «повільно, а іноді дуже швидко переносить майбутнє в теперішнє».
Цей підхід безпосередньо віддзеркалює світогляд самого Майєра, який неодноразово критикував Wired і TechCrunch за надмірну, на його думку, критичність і «токсичний песимізм». У такій оптиці журналістика перестає бути інструментом дистанційного аналізу й дедалі більше перетворюється на форму ідеологічної підтримки — на майданчик, де технологічна індустрія не просто розповідає про себе, а активно формує уявлення про те, яким має бути майбутнє і хто має право його описувати, творити і будувати.
Нова хвиля: TBPN, All-In і медіа без журналістів
Частина нової технологічної медіасцени формувалася менш формалізовано — без прямого корпоративного брендингу, редакційних політик і звичних журналістських процедур. Втім, загальний оптимістичний, а подекуди й відверто апологетичний щодо технологій тон тут зберігся. Яскравим прикладом цієї трансформаційної парадигми став Technology Business Programming Network (TBPN) — щоденне шоу про технології та бізнес, яке ведуть Джон Куаган і Джорді Хейс. Запущений у жовтні 2024 року, проєкт швидко еволюціонував із подкасту у трьохгодинний живий ефір, що транслюється одночасно через X, YouTube, Apple Podcasts і Spotify.
Формально TBPN нагадує класичні ділові телеканали на кшталт CNBC: рухомий рядок новин, професійне студійне освітлення, мінімалістичний «технологічний» фон, безперервна ротація гостей — від засновників стартапів до галузевих аналітиків і венчурних інвесторів. Водночас ведучі принципово дистанціюються від традиційної журналістики. «Ми не журналісти — ми цифрові новинні ведучі», — пояснює Джорді Хейс. Джон Куаган додає, що саме цей формат дозволяє ставити незручні, несподівані запитання й розгортати тривалі живі дискусії без редакційних обмежень.
Самоіронічний, неформальний, але послідовно протехнологічний стиль TBPN швидко привернув увагу впливових гостей. Серед них — Марк Цукерберг, який обрав шоу для персонального інтерв’ю з нагоди просування розумних окулярів Meta. Така поява стала символічною: керівники найбільших корпорацій дедалі частіше надають перевагу «дружнім» медійним середовищам, де їм не доводиться відповідати на жорсткі або конфронтаційні запитання.
Іншим знаковим прикладом нової системи є подкаст All-In, заснований чотирма венчурними інвесторами — Джейсоном Калаканісом, Чаматом Паліхапітією, Девідом Саксом і Девідом Фрідберґом. Формат довгих, часто хаотичних розмов і жвавих суперечок поєднує теми технологій, фінансових ринків і політики, створюючи комфортний інформаційний простір для підприємців, інвесторів і технологічних ентузіастів. Тут немає модерації у класичному сенсі — лише взаємне визнання експертизи й спільна система координат.
Паралельно зростають і персональні медіаімперії. 24-річний подкастер Дваркеш Патель за кілька років вибудував впливову платформу завдяки тривалим, неконфліктним і майже дружнім розмовам із лідерами галузі — від Сатьї Наделли до керівників найбільших дата-центрів світу. У цьому форматі співрозмовники не проходять крізь сито журналістської перевірки — вони радше беруть участь у спільному мисленнєвому експерименті.
Як і в багатьох інших технологічних трендах, одним із перших потенціал такого медіа побачив Ілон Маск. Після купівлі Twitter у 2022 році платформа почала системно обмежувати поширення посилань на критичні традиційні ЗМІ. Натомість сам Маск дедалі охочіше з’являється в комфортних, неконфліктних подкастах, де його твердження майже не піддаються сумніву, а складні питання розчиняються у форматі «дружньої розмови».
Втім, цей медійний кокон швидко продемонстрував і зворотний бік стратегії — виробництво альтернативних «фактів» і поступовий відрив від реальності життя. Конфлікт Маска з Вікіпедією завершився створенням Grokipedia — ШІ-клона, що відтворює дезінформацію й ідеологічно забарвлені відповіді. Чат-бот Grok неодноразово скочувався до гротескних лестощів на адресу власного творця, яскраво ілюструючи ризики замкнених інформаційних екосистем, у яких зникає не лише журналістська критика, а й сам принцип перевірки реальності.
Логіка нового медіаформату
Злет нових технологічних медіа є не випадковою модою, а симптомом глибшої трансформаційної логіки в управлінні, а точніше узурпації публічністю на засадах цифрових технологічних можливостей. Після гучних скандалів на кшталт «файлів Facebook» технологічні корпорації остаточно втратили ілюзію нейтральних відносин із пресою й перейшли до режиму обмеженого доступу, тобто тотальної оборони фортеці таємниць. Журналістика перестала бути партнером — вона стала ризиком. Недарма у книзі «Імперія ШІ» (2025) Карен Хао згадує, що після критичної публікації OpenAI фактично ігнорувала її протягом трьох років. Мовчання як стратегія — один із найпромовистіших сигналів нової епохи штучного становлення нових монополій публічності, які хочуть мати впливи медіамонополій минулого.
Перехід до лояльних або власних медіа майже дзеркально повторює шлях, яким раніше пішла індустрія розваг, а згодом і політика: контрольовані інтерв’ю, подкаст-тури, «безпечні» формати без несподіваних запитань. Але якщо для зірок це було питанням іміджу, то для технологічних компаній — питанням монопольної планетарної влади. Саме цей рік остаточно закріпив тенденцію, коли великі техногіганти почали діяти як повноцінні медіакомпанії-холдинги: запускати власні шоу, будувати платформи, продукувати наративи. У 2026 році ця модель, імовірно, не лише збережеться, а й стане жорсткішою та інституційно оформленою не лише контентно чи комунікаційно, а вже спробує проводити власних кандидатів на ключові позиції в національних та міжнаціональних інституціях. Мета таких дій – бажання не лише уніфікувати глобальність, а й нейтралізувати світовий технологічний тренд горизонтальності локального, коли екосистеми ШІ та ГШІ будують національні гравці, приміром Японія. І тут, поряд з конкурентністю, виникають загрози світового масштабу, до прикладу – КНР в питаннях контролю світової публічності перегнала Кремнієву долину, яка – парадокс – Четвертою промисловою революцією допомогла диктаторським режимам створити стани публічності, що зламали регіональну локальність національних інформаційних просторів.
Більшість нових технологічних медіа не мають на меті викривати зловживання чи ставити офіційну владу в США під сумнів — і в цьому їхня головна відмінність від класичної журналістики. Втім, саме тому вони є цінним джерелом становлення цифрової диктатури – як аналітичний кейс для інституцій безпеки екуменічного масштабу та якості. Вони оголюють самосприйняття технологічної еліти (й образ майбутнього світу), який вона прагне збудувати: світ із мінімальним державним регулюванням, мінімумом незручних запитань і максимальним контролем над інформаційним простором. Навіть у своїй буденності ці розмови відкривають логіку мислення людей, які зазвичай ухвалюють рішення далеко від публіки — за зачиненими дверима кампусів Кремнієвої долини. Однак вони забувають, що світ технологій ще потрібно врятувати від екзистенційного виклику сили варварства, що демонструє претензії на світове панування.
Ліна Вежель, ГО «Центр ККБ»
Зображення згенероване СhatGPT