У 2025 році, одразу після вступу на посаду глави держави, політична поведінка президента США Д.Трамп переважно сприймалася як прояв персоналістського волюнтаризму і певної сатисфакції за чотирирічну відсутність у Білому домі. Його політичний стиль концентрувався навколо власних заяв, часто суперечливих або малопідтверджених фактами, демонстративної поведінки під час зустрічей із посадовцями, політиками та економічного протекціонізму через масштабну тарифну політику. Цей етап залишався у площині особистого політичного стилю, навіть якщо він викликав міжнародні конфлікти чи напруження. Однак у 2026 році відбувається якісна зміна: волюнтаризм перестає бути індивідуальною характеристикою і починає матеріалізуватися в інституціях. Інакше кажучи, трансформація Д. Трампа полягає в тому, що змінюється не лише поведінка лідера, а й сама архітектура політичної дії.
Одним із ключових сигналів стала зміна внутрішніх розкладів НАТО – відбувається ослаблення союзницької логіки та трансформація Альянсу. НАТО системно презентує колективну безпеку як союзницьку систему безпеки, але США все більше відходять від ролі лідера Альянсу. Більше того, Білий дім створив у випадку з Україною механізм транзиту озброєнь і фінансових домовленостей на базі шантажу монополією зброї США. Таким чином, США фактично дистанціюються від традиційної ролі гаранта міжнародного порядку, сформованого після Другої світової війни на основі діяльності Організації Об’єднаних Націй.
Радикальне скорочення фінансової участі у підтримці України стає не лише бюджетним рішенням США, а й символом зміни, а точніше, відміни стратегічної відповідальності. У результаті союз перестає бути нормативною спільнотою, а безпека починає трактуватися як транзакція.
Найважливішим новим явищем є створення президентом США власних паралельних інституцій — «Ради миру» під егідою «Інституту миру імені Дональда Дж. Трампа».
Тут виникає принципово нова логіка. Йдеться не просто про нову дипломатичну платформу, а про спробу сформувати позасистемний центр легітимності; поставити його в позицію символічного нагляду над ООН; персоналізувати глобальне управління.
Генсек ООН Антоніу Гутерреш через свого речника Стефана Дюжарріка змушений був нагадати Д. Трампу, що за діяльністю Організації Обʼєднаних Націй наглядають держави-члени через Генеральну Асамблею та Раду Безпеки відповідно до Статуту ООН.
Отже, в реальності виникає конфлікт двох моделей:
| Класична модель | Нова модель |
| інституційна легітимність | персональна легітимність |
| багатосторонність | лідерський центр як монополія |
| право | культ волюнтаризму |
Подальші заяви Трампа демонструють розширення цієї логіки:
претензія США очолити сили стабілізації в Газі;
формування коаліцій поза традиційними альянсами;
публічне приписування власній персоні результативності залагодження конфліктів лідерами інших держав;
відкриті сигнали політичного патронату лідерів окремих держав.
Таким чином міжнародна політика починає здійснюватися не через інституції, а через мережу особистої лояльності. Це вже ознака переходу від популізму до персоналізованої геополітики волюнтаризму.
Важливо, що водночас:
- санкції США проти РФ продовжуються (інерція державної системи);
- спостерігаються переговорні сигнали щодо Ірану;
- союзники (наприклад, Велика Британія) починають обмежувати військову співпрацю з Білим домом через ризики порушення міжнародного права.
Це створює ситуацію розщепленої зовнішньої політики США:
- інституції діють за старою логікою,
- політичний центр — за новою, тобто трампівською.
Отже, якщо глобальний порядок почне визначатися персональною волею, то диктатури отримують непряме виправдання власної поведінки. Тоді виникає небезпечна симетрія: якщо міжнародне право стає умовним, то насильство починає трактуватися як допустимий інструмент. У цьому контексті геноцидна агресія проти України перестає бути винятком і ризикує стати новою нормою світової політики.
Відтак 2025 рік був часом персонального стилю Д. Трампа, а 2026 стає роком інституційного зсуву. Наразі 2026 рік виглядає переломним. Світ переходить від інституційної відповідальності до персоналізованого управління інституціями, і саме це створює стратегічне вікно можливостей для диктаторських режимів. І в цьому сенсі питання — «що далі?» — адресоване не міжнародній системі безпеки загалом, а здатності демократичних інституцій США зберегти власну архітектуру.
У сучасних умовах аналіз трансформацій міжнародної політики не може залишатися відокремленим від реальності їхніх наслідків. Інституційні зміни, переозначення союзницьких відносин і поява альтернативних центрів політичної ініціативи відбуваються не в абстрактному середовищі міжнародних дискусій, а паралельно з триваючою глокальною геноцидною агресією, де безпека, право і відповідальність мають екзистенційно людський вимір. Саме тому питання інституційної ерозії або зміни принципів легітимності є не теоретичною суперечкою, а описом процесів, які вже сьогодні впливають на здатність міжнародної системи безпеки захищати життя, підтримувати порядок права та стримувати агресію. У цьому контексті точність визначення дій і їхніх наслідків стає не проявом політичної позиції, а необхідною умовою адекватного розуміння реальності, у якій швидкість та легітимність політичних рішень безпосередньо визначає масштаб людських втрат і межі майбутньої стабільності.
Висновки
- Події початку 2026 року демонструють зміну, яка більше не може розглядатися як особливість політичного стилю окремого лідера. Те, що раніше сприймалося як персональна політична поведінка, переходить у площину інституційної реальності. Йдеться не про довгострокову тенденцію, а про послідовність конкретних рішень і заяв, що відбуваються у режимі щоденного політичного часу і вже змінюють спосіб функціонування державних та міжнародних механізмів.
- Ініціювання нових політичних структур поза традиційними міжнародними процедурами, надання їм функцій, які історично належать міждержавним інституціям, а також спроби символічного нагляду за глобальними організаціями створюють нову ситуацію: політична ініціатива починає претендувати на статус джерела легітимності поряд із чинною системою міжнародного права.
- Реакція представників Організації Об’єднаних Націй, які нагадали, що контроль над діяльністю організації здійснюють держави-члени через Генеральну Асамблею та Раду Безпеки, фактично зафіксувала появу інституційної напруги між усталеними нормами і новими політичними практиками. Вперше конфлікт виникає не навколо політичного рішення, а навколо самого принципу — хто має право визначати рамки глобального управління.
- Паралельно відбувається переозначення союзницьких відносин. Механізми колективної безпеки, які історично базувалися на взаємних зобов’язаннях, дедалі частіше інтерпретуються через переговорну логіку ресурсів і можливостей. У цьому контексті НАТО починає сприйматися не лише як нормативна спільнота безпеки, а як простір домовленостей, де відповідальність стає предметом політичного торгу.
- Важливо, що ці зміни відбуваються одночасно з продовженням дії попередніх інституційних рішень — зокрема санкційних механізмів та міжнародних зобов’язань. Це створює ефект розщепленої політики: державні інституції продовжують діяти в логіці попереднього порядку, тоді як політична ініціатива формує іншу модель дії вже зараз.
- Поточний момент не є абстрактною кризою міжнародної системи – це ситуація, коли інституційна ерозія відбувається не через руйнування структур, а через їх поступове обходження альтернативними механізмами. Формально порядок зберігається, але практично змінюється джерело політичної дії.
- У результаті міжнародна реальність починає визначатися не стільки нормами, скільки швидкістю політичної ініціативи. І саме ця зміна темпу — від процедурної стабільності до добового політичного резонансу — стає головною ознакою нового етапу.
Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»