Ідея «акцій у людину» ще кілька років тому звучала як футуристична провокація, але сьогодні вона дедалі частіше з’являється в дискусіях про те, як змінюється сенс капіталу, праці й цінності у XXI столітті. Давид Ліберман і Даніїл Ліберман, підприємці й інвестори, пропонують радикальне переосмислення об’єкта інвестування: головним активом сучасної економіки стає не юридична корпорація чи аналітична модель бізнесу, а конкретна людина — її інтелект, талант, репутація, здатність створювати нові проєкти, сенси й вплив.
Humanism — ініціатива, яку підтримують брати Лібермани, намагається вибудувати саме таку логіку інвестування, зберігаючи автономію та особистісну цілісність людини. Платформа орієнтована не на безликий бізнес-проєкт, а на розвиток особистості як джерела довгострокової цінності. Фінтех-підприємиця та CFA Ксенія Юдіна отримала підтримку для розвитку професійного й творчого потенціалу, а не лише окремої бізнес-ідеї. Макс Брунер, засновник технологічної страхової компанії Anzen Insurance, став об’єктом інвестицій через здатність створювати системний вплив і трансформувати галузь. У кожному випадку предметом довіри стає не продукт як такий, а людина як носій майбутньої економічної сили.
З цієї точки починається нова стилістика інвестиційної культури та глокальна архітектура горизонту інвестиційних моделей. Започаткована модель будується на принципах венчурного капіталу, але замість компаній інвестують у індивідуальну темопритміку та дизайн розвитку людей. Власник майбутніх доходів підписує угоду про неперевершену конкуренцію (non-compete pledge) зі своєю корпорацією. Усі доходи, що перевищують визначену базову суму, спрямовуються через цю структуру, де інвестори отримують частку. Якщо базовий дохід встановлено на рівні 300 тисяч доларів на рік, усе, що перевищує цю суму — від продажу стартапів до роботи в інших компаніях — акумулюється в корпорації. Така конструкція юридично відокремлює особу від активів, знімає ризик прямих претензій на приватне майно й створює прозору механіку розподілу доходів.
Різні професії мають свої особливості, але сучасні тренди вказують на творчість не як дивину, а потребу масового розвитку глокальності, коли життя буде цінуватися скрізь і всюди по планеті. У венчурних інвестиціях у технологічні компанії США вже напрацьована та існує унікальна можливість прогнозувати потенційну віддачу не окремої інвестиції, а портфеля з 20 вкладень.
Дані збиралися з понад 50 000 компаній за останні 20+ років і включали інформацію про 30 000 засновників. Аналіз проводився не з точки зору компанії, а з перспективи людини — послідовності компаній, які вона створювала та досвіду роботи між ними. Такий підхід дозволяє статистично оцінити середнє очікуване значення від інвестицій у конкретну людину.
Аналогічна стратегія застосована у сфері спорту. З появою інноваційних платформ, таких як Vestible, FANtium та Finlete, роздрібні та акредитовані інвестори отримали можливість вкладати кошти у потенційних зірок улюблених видів спорту.
Інвестуючи безпосередньо у спортсменів на ранніх етапах їхньої кар’єри, приватні особи не лише підтримують талановитих атлетів, а й мають шанс отримати фінансову вигоду у довгостроковій перспективі. Під час успішного розвитку кар’єри спортсмена інвестори можуть заробляти на майбутніх контрактах, бонусах за виступи, призових та рекламних угодах. Таким чином, із ростом доходів спортсмена зростає і потенційна вигода інвестора.
Один фонд, який працює з університетськими спортсменами, зібрав всю доступну інформацію про їхні успіхи і на основі моделі прогнозував вартість однієї інвестиції. Далі було вкладено кошти у 70 осіб, яким встановили однакову оцінку — 10 мільйонів доларів. Кожному надавали від $0,5 до $1 млн або 5–10 % від майбутніх доходів кар’єри. У результаті один з інвестованих спортсменів уклав контракт на $350 млн на 15 років, інші отримали менші суми, а дехто так і не став професіоналом. Проте фонд у цілому показав позитивний результат.
Основна ідея полягає в тому, що кожна людина має «середнє очікуване значення» доходу, але хтось може стати «мільйонером», а хтось — ні. Навіть звичайний дохід $100 000 на рік протягом 30–40 років дає $3–4 млн.
У венчурних інвестиціях на ранній стадії компанія може оцінюватися в кілька мільйонів на старті і вирости до трильйонів у майбутньому. Аналогічно, кожна людина на початку кар’єри як стартап на ранній стадії, із середнім очікуваним доходом близько $100 000 на рік. Кожна «ставка» на талановиту людину має своє очікуване значення й інвестиції у перспективного засновника першої компанії можуть становити $5–10 млн.
Подібні кейси показують, що фінансування може забезпечити концентрацію та стратегічну свободу. Водночас важливо демонструвати підтримку у разі невдач, адже взаємодія з інвесторами в цій моделі відрізняється від традиційної кредитної практики: вона будується на довгостроковій співпраці та взаємній зацікавленості у зростанні. Формується позитивний наратив про можливість інвестування в людей із паралельним запровадженням стандартів прозорості та механізмів захисту, які можуть застосовуватися ширше за межами окремих ініціатив. Проходження через власні угоди інвестування використовується як спосіб продемонструвати поєднання свободи і відповідальності та встановити орієнтири для ринку.
Водночас передбачити, хто стане мільярдером, неможливо. Можна лише визначити людей із високою ймовірністю стійкого успіху за поведінковими та психологічними характеристиками — здатністю долати невдачі, працювати з довгими горизонтами, адаптуватися до невизначеності. У модель закладається ймовірність пауз, вигорання, тимчасових спадів. Враховується й соціальний фактор: доступ до капіталу вже формує глибоку нерівність. Інвестиція в талановиту людину з обмеженими ресурсами може змінити її траєкторію розвитку, але сама модель не претендує на повне вирішення соціальної нерівності. Зауважимо, що модель не формує екосистему, а лише тренд радикальної зміни в об’єкті інвестицій, які переорієнтовуються від жорстких детермінованих процесів (технологій визначеної ефективності, сервісів високої потреби) до більш вільних спонтанно-ситуативних процесів творчості, науки, мистецтва.
Ключовим принципом залишається автономія особи. Інвестори не контролюють дії особи й не втручаються у стратегічні рішення. Вони отримують частку від фінансового результату, але не право керування життям. Досвід венчурного середовища показує, що засновники, які зберігають контроль, демонструють кращі довгострокові результати. Саме свобода рішень створює максимальний простір для реалізації потенціалу.
Щоб мінімізувати ризики примусу, важливою стає стандартизація угод і публічність умов. Аналогія з SAFE-угодами Y Combinator показує, як ринкові стандарти здатні зменшити асиметрію інформації та захистити сторони: так само, як SAFE дає право на частку у майбутньому капіталі стартапу, Humanism забезпечує прозору формулу розподілу майбутніх доходів людини. Водночас ключова відмінність у тому, що Humanism зберігає автономію особи і не надає інвесторам права контролю над її життям чи стратегічними рішеннями.
Прозорість контрактів дозволяє людям усвідомлювати власну економічну цінність і розуміти наслідки зобов’язань. Без цього модель легко могла б викликати етичні звинувачення — від «економічного закріпачення» до втрати суб’єктності. Проте конструкція передбачає добровільність, відсутність примусу до створення продукту чи компанії та відсутність санкцій за зміну професійного шляху.
Проблеми «морального ризику» та «небажаного відбору» враховуються через поетапність: інвестують невеликі частки, поступово збільшуючи їх після спостереження за поведінкою та результатами. Таким чином формується механізм саморегуляції, де відповідальність і довіра стають взаємними.
Ідея людини як активу виходить далеко за межі цієї конкретної ініціативи. У сфері освіти поширюються Income Share Agreements — механізми, за яких особа отримує фінансування навчання й повертає частину майбутнього доходу. Такі програми діють у США, Європі та Африці. Людський потенціал стає економічно вимірюваною величиною, але не у формі боргу, а як розподіл майбутньої вартості.
Ще радикальнішою є концепція контрактів людського капіталу, яку розглядали економісти від Мілтона Фрідмана до Роберта Мертона. Вона передбачає перенесення ризику з позичальника на інвестора. У центрі знаходиться не юридична оболонка бізнесу, а здатність людини генерувати дохід і цінність у довгостроковій перспективі.
Аналітичний вимір цих процесів показує системну тенденцію: інвестування в людей перестає бути винятком і стає структурним трендом, який ще має дорости до інвестицій в умови життя, що формують людей перспективи. У цифрову епоху, де алгоритми автоматизують рутинні та складні аналітичні процеси, економічна перевага визначається здатністю до творчості, міждисциплінарності, етичного вибору, сенсотезізійності[1] середовищ та смислотворення життя. Алгоритм може підсилювати людину, але не створює суб’єктності особової, спільнотної чи в масштабах державності / нації. Саме здатність залишатися ініціативним суб’єктом — приймати вчасні рішення, брати відповідальність, генерувати нові сенси — формує нову економічну цінність в час наддинамічних трансформацій та мультиплікацій.
У глобальному контексті потенціал справжності людини стає глокальним капіталом — поєднанням локального досвіду життя й глобальних зв’язків його розширення та залучення. Людина, здатна інтегрувати різні культурні й технологічні коди, перетворюється на симультанні (одночасно-множинні) центри інноваційної екосистеми. Інвестування в таку здатність набуває не лише приватного, а цивілізаційного значення.
Отже, потенціал людини як економічна категорія — не метафора. Це інвестиційна реальність, що визначає стійкість держав, компаній і ринків. Майбутній капітал формується не лише через фінансові моделі, а через довіру до людської здатності творити нове в повноцінних вимірах сучасного життя. XXI століття не перетворює людину на стартап, але змушує інвесторів переосмислити сутність перспектив зростання капіталу на довірі до людяності.
«Інвестори, рятуйте людяність сьогодні в її екзистенційному протистоянні позацивілізаційним силам» — це не моральний жест, а стратегічний імператив сучасного глокального екзистенційного протистояння. Без людяності світової цивілізації жоден інвестиційний портфель не витримає світу, у якому правила диктують алгоритми під егідою диктатур. Вирішальним ресурсом та перспективою стає здатність людини залишатися людяною.
Ліна Вежель, ГО «Центр ККБ»
Коментар члена правління ГО «Центр комунікаційно-контентної безпеки» Григорія Любовця:
Застереження інвесторам та потенційним клієнтам
Сьогодні ідея інвестування в людину виглядає як гуманізація капіталізму. Інвестор ніби відмовляється від абстрактних структур і повертається до людського потенціалу. Проте саме тут виникає фундаментальний парадокс, коли інвестування в людину відбувається без інвестування в середовище людяності, а тому не може породити екосистему.
Екосистема виникає не там, де є окремі сильні індивіди, а там, де існує середовище взаємодії, що відтворює людяність як норму. Людина стає суб’єктом не ізольовано, а через зв’язки: культурні, етичні, правові, спільнотні. Коли інвестиція спрямована лише на індивіда, вона неминуче вириває його з цих зв’язків, перетворюючи потенціал на інструмент доходності. У цьому сенсі інвестор не допомагає людині — він перехоплює джерело прориву, підміняючи середовище контрактом.
У попередню епоху така модель могла існувати без катастрофічних наслідків, тому що світ мав прихований фундамент: світове домінування балансу мирності; правові інституції; культурну відтворюваність людяності; відносну стабільність світопорядку.
Інвестор міг не вкладатися в середовище, бо воно вже існувало як даність. Людяність відтворювалася автоматично. Тому інвестування в індивіда не руйнувало систему.
Сьогодні ситуація інша. Людяність перестала бути фоном і стала дефіцитом. З’явилися сили, які діють поза цивілізаційною логікою співіснування, адже вони працюють через ізоляцію, руйнування довіри, алгоритмічну уніфікацію поведінки. У таких умовах середовище більше не підтримує людину автоматично. Так виникає парадокс сучасного інвестора.
Інвестор звертається до людини не тому, що відкрив її цінність. Він робить це тому, що традиційні інтереси перестають гарантувати майбутнє: корпорації нестабільні, ринки турбулентні, технології швидко знецінюються, інституції втрачають довіру.
Людина вбачається останнім носієм передбачуваності. Але інвестор не бачить головного – людина без середовища людяності не є джерелом майбутнього. Вириваючи людину з ціннісного середовища, інвестиція знищує саме те, що намагається капіталізувати.
Екосистема потребує трьох рівнів: людини, взаємодії, середовища відтворення цінностей.
Модель «акцій у людину» працює лише з першим рівнем. Вона індивідуалізує успіх, контрактує потенціал, ізолює розвиток, підсилює конкуренцію замість синергії. У результаті з’являється не екосистема, а портфель ізольованих біографій. Це може працювати короткостроково й приносити прибуток, але перспективно виснажує джерело розвитку.
Високі технології або, приміром, професійний спорт справді демонструють успішність моделі. Але вони працюють як виняток, тому що там вже існують надщільні інституційні середовища, дисциплінарні культури, колективні системи підтримки, чіткі правила гри. Інвестор фактично користується готовою екосистемою, яку створив не він.
У більшості сфер глобального життя такого середовища вже немає — там панує симультанна нестабільність.
Інвестор, по суті, намагається зберегти власний інтерес через людину. Але інтерес перестає бути фундаментом економіки, коли руйнуються цінності, що роблять інтерес осмисленим. Тому виникає ситуація, коли інвестор шукає майбутнє в людині; але людина втрачає середовище сили, бо середовище руйнується самою логікою інвестиції. І тоді капітал починає підривати власну перспективу.
Питання вже не в тому, чи інвестувати в людину сьогодні. Питання в іншому – чи інвестує капітал у умови, де людина може залишатися людиною. Без цього інвестиція стає формою прискореного виснаження людського потенціалу.
Модель інвестування в людину є симптомом історичного переходу, але не його рішенням. Вона показує кризу старих економічних основ, проте не створює нових, бо ігнорує середовище людяності — єдине джерело відтворення суб’єктності. Тому екосистема не виникає. Виникає лише спроба капіталу втриматися за людину в момент, коли самі умови людяності стають полем екзистенційного протистояння. Економічна проблема XXI століття — не дефіцит інновацій, а дефіцит середовищ, у яких людяність здатна відтворюватися. Процес інвестування в людину без інвестування в людяність стратегічно підриває саму інвестицію як форму економічної діяльності. XX століття інвестувало у структури. XXI століття намагається інвестувати в людей.
Наступний етап розвитку визначатиметься здатністю суспільств до самозбереження та їхньою спроможністю інвестувати в умови, у яких людяність може відтворюватися, адже саме ці умови стають фундаментом довгострокової економічної стійкості.
Зображення згенеровано СhatGPT
[1] Сенсотезійність — інтегральна якість середовища життя та комунікації, яка забезпечує екзистенційну та цивілізаційну суб’єктність, у якій взаємодіють:
сенс — орієнтир дії, що випливає з мотиву та визначає напрям смислів;
енергія — динаміка підтримки взаємодії та творення;
стиль — культурна та комунікаційна форма реалізації дії;
дух присутності — етико-екзистенційний складник, що формує справжність суб’єкта.
Закономірність сенсотезійності полягає в наступному: дія можливa лише за наявності мотиву, який задає сенс → сенс формує смисл → смисл реалізується через дію → дія породжує зміст.