У сучасному світі публічність, комунікація та контент дедалі більше виходять за межі їх традиційного розуміння як інструментів інформування чи представлення позицій. Вони поступово трансформуються у самостійний простір, у якому відбувається формування, зміщення й інколи — нав’язування реальностей.

Цей процес стає особливо помітним у контексті широкомасштабних і багаторівневих глокальних агресій, де взаємодія відбувається не лише у безпековій площині, а й у сфері смислів, сприйняття та інтерпретації подій в процесах, що відбуваються у світі чи окремому регіоні.

У низці сучасних геостратегічних кейсів можна спостерігати, що дії, які раніше розглядалися винятково як порушення прав або навіть як злочини, сьогодні набувають додаткового публічного виміру – вони представляються як інформаційні повідомлення, тобто у сприйнятті пересічного споживача це лише контентний образ події. Таким чином сутність самої події, її значимість, наслідки за вчинення тієї чи іншої злочинної дії відходять на другий план.

Зокрема, злочин варварського вбивства української журналістки Вікторії Рощиної демонструє, що насильство спрямовується не лише проти конкретної особи, а й проти самої функції, яку виконує особа, в цьому випадку – журналістики як носія публічного, правового свідчення та фіксації терористичної реальності. У такому контексті подія набуває значення сигналу-маркера для ширшої професійної та міжнародної спільноти.

Подібну логіку можна простежити і в ситуації з караїмською активісткою Сахою Мангубі, де застосування формально та імітаційно правових процедур супроводжується фактичним обмеженням базових прав, тобто злочину путінського режиму. У цьому випадку важливим є не лише сам факт переслідування, а й спосіб його оформлення через інструменти, які імітують державницьку легітимність.

Таким чином, формується практика, у якій вплив здійснюється не тільки через дію, а й через її публічну інтерпретацію на широкий загал країн та народів.

Окремим аспектом наступу путінського режиму на світ міжнародного права є поширення комунікаційних впливів поза межами умовної РФ. Через різні мережі культурної, освітньої та медійної присутності РФ, зокрема такі як «Россотрудничество», формується альтернативне бачення подій в країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

Ці процеси включають:

• штучну адаптацію контенту під локальні аудиторії;
• інтеграцію кремлівських наративів у культурні та освітні формати визначеної країни;
• поступове зміщення / замішення адекватних уявлень про причини та характер міжнародних подій загалом і, зокрема, в Україні, Європі та США.

У результаті створюється геостратегічно-публічна ситуація, коли різні регіони світу функціонують в антагоністичних інформаційно-смислових реальностях, що унеможливлює формування спільної міжнародної позиції з певних питань, передусім щодо агресії РФ проти України.

На цьому тлі міжнародні інституції продовжують інерційно виконувати свої функції, зберігаючи процедурні та нормативні підходи, сформовані в умовах відносної стабільності та міжнародної лояльності до сучасних режимів-агресорів, що уособлюють державність на різних континентах.

Наприклад, діяльність Комісії ООН зі становища жінок демонструє збереження фокусу на питаннях прав і доступу до правосуддя. Водночас зміна формату ухвалення рішень від консенсусу до голосування свідчить про зростання розбіжностей у підходах держав. Це не означає втрату функціональності інституцій, але вказує на те, що вони працюють у середовищі, яке стає більш складним і менш передбачуваним.

Сукупність описаних процесів дозволяє говорити про поступове формування нової конфігурації:

• агресії стають багаторівневими;
• вплив здійснюється одночасно у фізичному та смисловому просторах;
• публічність перетворюється на середовище взаємодії, а не лише відображення подій.

У такій конфігурації важливим стає не тільки контроль територій чи ресурсів, а й здатність формувати домінуючі інтерпретації та межі сприйняття.

У цих умовах постає питання адаптації підходів до безпеки та міжнародної взаємодії. Зокрема, виникає потреба:

• розглядати публічність як окремий вимір безпеки / протистояння;
• інтегрувати комунікаційно-контентні процеси у стратегічне планування;
• враховувати антропологічні, когнітивні та ментальні аспекти впливу.

Це не замінює традиційних підходів, але доповнює їх, дозволяючи повніше враховувати сучасну складність міжнародної арени. Таким чином, сучасна ситуація характеризується не стільки появою нових загроз, скільки зміною їхньої природи та способів прояву.

Публічність, комунікація та контент стають важливими складниками цієї динаміки, що потребує відповідного переосмислення підходів до їх аналізу та регулювання.

Висновки

Світ увійшов у фазу, де публічність, контент і комунікація перестали бути лише сферою відображення реальності й стали середовищем її захоплення / окупації або навіть знищення.

Вбивство журналістки Вікторії Рощиної — не просто злочин проти людини, це:

• публічний акт терору проти самої функції свідчення і правди;
• ритуалізоване насильство, яке включає маніпуляцію тілом жертви після смерті;
• сигнал глобальній професійній спільноті журналістів з боку агресора – «реальність контролюємо ми».

Це вже не лише порушення норм, це спроба встановити нову норму через шок і страх.

Паралельний прецедент у форматі терористичної психіатрії як інструменту окупації – кейс Саха Мангубі. Він демонструє інший рівень:

• використання псевдоправових процедур (насильна психіатрична експертиза з примусовим поміщенням до психіатричної лікарні);
• повну ізоляцію без правового статусу;
• імітацію «законності» для прикриття тортур.

Це означає, що агресія Кремля переходить у форму інституційного маскування, де злочин називається правовою процедурою псевдодержавності, що тимчасово окупувала окремі регіони України, зокрема АРК.

На міжнародному рівні Кремль здійснює глобалізацію агресії через викривлений контент, який насаджується в інформпростір країн Африки, Азії, Латинської Америки через мережі впливу («Россотрудничество» тощо). Таким чином відбувається:

• масове розміщення дезінформації;
• формування альтернативної публічної реальності;
• підміна понять: агресор → «партнер», жертва → «дестабілізатор».

Відтак пропаганда завдяки кремлівським політтехнологам стає інфраструктурою виробництва реальності. Водночас ми фіксуємо інституційний розрив на міжнародному рівні – неспроможність глобальних механізмів діяти адекватно сучасному стану світу. Вони продовжують працювати у логіці мирного часу, оперують консенсусом там, де діє насильницький диктат, не здатні реагувати на системні злочини як технології диктаторських режимів.

Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»

Зображення згенероване Copilot