Жінка повертається з магазина в населеному пункті в прифронтовій зоні. Її атакує російський дрон. Може, оператор помилився, прийнявши її за військову? «Ні,– каже бойовий медик ЗСУ Євген Лата. – Є підтверджені розвіддані – перш ніж отримати бойові завдання, російським пілотам наказують тренуватися на цивільних об’єктах, транспорті, людях». «У мене просто в голові не вкладається, якими потворами треба бути, щоб полювати за бабусею, яка повертається з лікарні?!» – пригадав він один із випадків на Херсонщині, коли ворожим FPV-дроном вразили маршрутку, що їхала з обласної лікарні.
Ми спостерігаємо терористично-геноцидну глобалізацію путінської умовної РФ не лише у воєнних діях, а й у технологічному, економічному та інформаційному вимірах. Путінізм культивує дегуманізацію – як систему – через терористичні практики. І це не хаотичні дії, не «збочення» окремих російських солдатів, а системний підхід. Убивства цивільних дронами, методичне добивання поранених – це навмисна стратегія доведення російських вояків до повної втрати людяності. Терориста-путінця готують не лише як технічного виконавця, а й психологічно – до стану абсолютного нелюдства.
Підтвердження цього – путінські окупанти, потрапивши в полон, навіть не роблять спроб каяття. Фотограф Костянтин Ліберов розповідає, що він не бачив і тіні каяття, коли спілкувався з полоненими на Курщині: «У них абсолютна відсутність людяності. Ситі і задоволені умовами утримання в українському полоні, вони не соромляться заявляти, що пішли воювати, аби заробити грошей».
Свідчення полонених, які не відчувають каяття, підтверджують, що вони воюють не за ідею – вони просто працюють «м’ясниками», культивуючи на рівні умовної державності «кримінальну психологію». Для них вбивати – це робота, де є ставка, зарплата, бонуси, що і є класичним кримінальним світоглядом.
Це означає, що вони не зупиняться самі. Їхня система існує лише у процесі вбивства, тортур, знищення, і жоден мирний сценарій не змінить цього базового факту. Тому давно пора перестати сприймати нинішню РФ як легітимний суб’єкт міжнародних відносин, Натомість давно перезріла необхідність на рівні ООН та інших глобальних безпекових організацій визнання терористичної природи путінського режиму. Тоді будь-які контакти з РФ (економічні, технологічні, політичні) прирівнювалися б до сприяння міжнародному тероризму.
Тим часом КНР, яка має всі шанси перейняти від США лідерство у міжнародній політиці, підтримує путінську терористичну державу. Факт, що технології для російського військово-промислового комплексу масово надходять із КНР, є прямим підтвердженням китайсько-російської осі тоталітарного терору.
Наразі стає зрозумілим, що демократичним силам не обійтися без створення глобального альянсу проти технологічних засобів терору КНР. Ефективність тут мало би запровадження повної блокади технологічних поставок у КНР. Якщо війна вже глобальна, то центральною темою міжнародної політики має стати комунікаційно-контентна безпека.
Це також означає, що протистояння між цивілізаційними і антицивілізаційними силами набуло повсюдної глокальності – знищення з одного боку й боротьба за виживання вільного світу, з другого, ведеться не лише в Україні, а скрізь, навіть там, де Захід намагається цього не помічати. Європа, намагаючись дипломатично балансувати між КНР та США, фактично відсуває власне існування на другий план, не усвідомлюючи, що терористичний порядок денний вже став світовим трендом.
Без зміни парадигми інформаційної війни Захід програє ще до фізичного вторгнення. Отже, ця війна – вже не регіональна. Вона триває всюди, де є технології, фінанси, інформація. Якщо Захід не усвідомить глокальності протистояння, він стане його жертвою. Україна не просто веде війну за власне існування – вона першою прийняла удар у світовій війні проти терористичних держав. Питання лише в тому, чи готовий світ це визнати зараз, чи лише тоді, коли вже буде запізно.
Мусимо констатувати, що НАТО, у своїй традиційній версії, виявилося неспроможним діяти стратегічно, не кажучи вже про глобальну відповідальність. Не забуваймо про провал доктрини “відкритих дверей” НАТО – з 2008 року ця доктрина була фантомною і фактично сприяла агресії РФ, спершу в Грузії (2008), а потім в Україні (2014). Нарешті апофеозом безкарності за потурання НАТО і, передусім, США, стало повномасштабне вторгнення РФ в Україну у 2022 році. Замість забезпечення безпеки, НАТО дозволило експансію терору, оскільки “відкриті двері” без гарантій лише стимулювали Кремль атакувати.
Заява глави Пентагону Піта Гегсета перед початком роботи «Рамштайну» про те, що «повернення до кордонів, які існували до 2014 року, є нереалістичною метою» та пасивна позиція НАТО – це ситуативна капітуляція перед вимогами Путіна. Новий глава Пентагону вже дає зрозуміти, що членство України в НАТО не розглядається і ми припускаємо, що такі заяви є прямим виконанням геостратегічних вимог Кремля, адже саме членство України було ключовим питанням для РФ.
Слід звернути увагу, що керівники оборонних відомств держав ЄС, як і їхні колеги з країн Альянсу в цій ситуації виступили з чіткою і однозначною позицією підтримки України, зокрема і щодо її членства в НАТО.
Очевидно, що різке несприйняття безапеляційного тону американського чиновника отримало достатній публічний резонанс і вже незабаром заступник спеціального представника з питань України Кіта Келлога Джон Коул в інтерв’ю Reuters в Мюнхені погодився, що США не виключають потенційне членство України в НАТО. Зрештою, і сам Гегсет на пресконференції натякнув, що повністю цей варіант не виключається з переговорного треку. Як бачимо, непослідовність та суперечливість зараз є «візитівкою» нової команди Білого дому. Нас натомість цікавлять конкретні дії адміністрації Білого дому, які б враховували інтереси України, але тут наразі залишається більше питань, ніж відповідей.
Втім, цією хаотичністю підтверджується парадокс про те, що НАТО, замість того, щоб бути безсумнівним гарантом безпеки, підлаштовується під терористичні вимоги Путіна. То ж сьогодні не НАТО захищає Україну, а Україна – НАТО, а заодно й Європу та світ.
Політичні еліти ЄС (особливо в Німеччині, Угорщині та Словаччині) досі не усвідомлюють, що український фронт – це їхній останній шанс уникнути геостратегічної катастрофи. Україна не просто стримує РФ, вона запускає нову архітектуру глобальної безпеки замість тієї, яка існувала після 1945 року і була зруйнована Кремлем в 2014 й остаточно – у 2022 роках.
Сьогодні варто пильно придивитися до “Рамштайну” як нової альтернативи НАТО, особливо якщо Велика Британія перехопить лідерство в проєкті, тим паче, що Велика Британія наразі відіграє більшу стратегічну роль, ніж сам Альянс.
Польща, хоча й була головним союзником України, тепер демотивує українське прагнення до НАТО, що свідчить про внутрішню кризу європейської безпекової політики. Маємо зважати, що перспективи НАТО без реальної трансформації – нульові.
На наш погляд, Альянс має три варіанти розвитку: НАТО перетворюється на глобальну силу, що реально діє, включивши в цей процес Україну та адаптувавшись до нових викликів; НАТО залишається фантомною структурою, яка лише декларує підтримку, але нічого не гарантує; НАТО поступово розпадається через небажання європейських громад усвідомлювати загрози з боку путінської РФ і під тиском симпатиків Путіна на кшталт орбанівської Угорщини чи політичних утворень на штиб німецької АдН.
Не факт, що НАТО може розпастися, але зараз варто дуже сильно задуматися над створенням нових військових коаліцій (на кшталт “Рамштайну”) та формувати нові абриси європейської безпеки. Тим часом Україна фактично замінила НАТО як реальну військову потугу стримування путінізму. Отже, Україна не просто відстоює власну незалежність – вона перетворюється на світовий центр безпеки, який реально діє, тоді як НАТО застрягло у власній старій парадигмі. Питання в тому, чи усвідомлює Захід, що це його останній шанс врятуватися?
Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»
Для ілюстрації використано фото з офіційної сторінки у Facebook 117-ої окремої важкої механізованої бригади