Окремі інформаційні епізоди (нерідко з кримінальним присмаком), які відбуваються у Європі на тлі російсько-української війни, не є випадковими подіями, вони у всіх випадках мають замовника та мету. Замовник, навіть якщо його не можливо визначити публічно, у переважній більшості один і той самий – Кремль. Цілеспрямовані дії нинішнього політичного режиму РФ демонструють ширшу тенденцію трансформації сучасної глокальної агресії путінізму у формат антропологічно-когнітивно-ментального впливу на суспільства, громади та історичну пам’ять. У таких випадках публічний та дипломатично-політичний резонанс формується не навколо окремих подій чи дій конкретних осіб, а навколо механізму використання їх як інструментів дискредитації цілих спільнот, націй, держав і цивілізаційних моделей поведінки.

Операційна особливість таких дій полягає в тому, що людина використовується як носій хаосу, примітивізації та соціального приниження. Візьмемо, до прикладу, підпал нерухомості, пов’язаної з прем’єр-міністром Великої Британії Кіром Стармером, який вчинив на замовлення українець, вибух, що пошкодив залізничну колію у Мазовецькому воєводстві (Польща), до якого причетні двоє громадян України, які довго працювали на російську розвідку, підготовку серії нападів на міжнародні логістичні сервіси з використанням вибухових та запалювальних механізмів у Німеччині, де спецслужбами арештовано трьох українських громадян тощо. У цих випадках українці використовувалися як інструмент певної дії, де ми спостерігаємо показову відсутність політичного чи ідеологічного розуміння виконавцями контексту власних дій (вони не знали про масштаб дії і не мали особистих мотивів). Це вказує на тенденцію використання соціально вразливих або дезорієнтованих осіб у форматі «одноразового антропологічно-когнітивного інструменту», де головним результатом стає не руйнування майна, а створення геостратегічного образу «небезпечного та неконтрольованого українського громадянина». У такій моделі паспорт і громадянство перетворюються на ресурс та стратегічну сировину для глокальної репутаційної атаки проти держави, народу та нації загалом.

У ширшому вимірі це демонструє, що сучасний путінізм працює не лише через військову силу чи дезінформацію, а через технології когнітивного зниження людської суб’єктності. Мета таких глокальних процесів – безперервне формування у міжнародних суспільствах відчуття недовіри до громадян певної країни, руйнування морального авторитету держави-жертви та створення асоціації між українським громадянством і хаотично-злочинною поведінкою її людей, переважно молоді. Саме тому подібні епізоди мають значення не лише для формування правоохоронної (кримінальної) позиції, а, передусім, для осмислення нових форматів безпекової політики, де громадянство дедалі більше стає не лише юридичним статусом, а й питанням цивілізаційної відповідальності.

На цьому тлі особливого значення набуває дискусія про майбутню еволюцію самого поняття громадянства. Події останніх років підказують тенденцію, за якої належність до держави поступово перестає бути лише формальною документальною процедурою. Натомість посилюється запит на поєднання правового статусу з етичним, безпековим і суспільним виміром відповідальності. У перспективі це може формувати нові підходи до верифікації громадянської лояльності, механізмів призупинення окремих правових статусів у випадках участі в діяльності, що працює на користь держави-агресора, а також до вироблення кодексів суспільної честі та поведінкової відповідальності у громадах і діаспорах.

На противагу діям спецслужб путінської РФ, яка докладає постійних зусиль, щоб зруйнувати образ українця – захисника незалежності держави й одночасно демократії у Європі та світі, українське суспільство намагається закріпити дружні взаємини з європейськими країнами, насамперед, сусідами. Це особливо важливо зараз, коли Кремль застосовує будь-які можливості для налаштування протистояння українців з іншими народами на тлі збурення емоцій довкола історичних подій минулого. Таку ситуацію ми спостерігаємо, зокрема, у Польщі, де хвиля за хвилею здіймаються емоції довкола минулої історії, зокрема подій, відомих під назвою «Волинська трагедія».

Надзвичайно важливим є нейтралізація зусиль Кремля поглибити цю історичну рану у відносинах між Україною та Польщею й водночас проведення об’єктивного діалогу щодо встановлення правди у тих подіях. Ще у 1990-х роках була започаткована серія зустрічей українських та польських вчених «Україна – Польща: важкі питання», за результатами яких історики фіксували як спільні висновки, так і розбіжності. Тоді (у 1994 р.) світ побачило Перше спільне комюніке «Поляки та українці 1918-1948. Важкі питання». Втім, розбіжності у поглядах не дозволили остаточно порозумітися. Друге польсько-українське комюніке, зосереджене на Волинській трагедії 1942-1944 років, стало можливим аж у 2024 році, й теж викликало бурхливі емоції серед істориків і у суспільстві.

Втім, обидві сторони розуміють, що слід залишити політичні складники емоцій і зосередитися на об’єктивних фактах. Це довга і складна дорога, але якою варто йти. Тому варшавський урядовий Центр діалогу імені Мєрошевського і Український інститут національної пам’яті (УІНП) у травні 2026 року запросили до чергового діалогу понад сотню українських та польських істориків, а місце зібрання стало містечко Баранув-Сандомирський. Протягом трьох днів вчені обговорювали всю українсько-польської історії, намагаючись знайти точки порозуміння для подальшого руху вперед.

Найбільшим досягненням цієї зустрічі є те, що, як зазначив посол України в Польщі Василь Боднар, проведення конгресу це найкраща відповідь «на будь-які спроби політизації історії, навіть якщо історики обох країн не дійдуть згоди щодо спільного трактування окремих історичних періодів».

Проведення Українсько-польського історичного конгресу демонструє спробу перетворити історію із зброї конфлікту на простір діалогу та інституційного узгодження. У цьому полягає важливий цивілізаційний контраст з намаганнями деструктивних сил вбити клин у відносини наших народів. Якщо путінізм використовує історичну пам’ять для руйнування майбутнього через взаємну підозру, образи та реваншизм, то українсько-польський формат показує іншу модель: навіть складна історія може ставати основою для професійної дискусії, а не для екзистенційного протистояння на знищення, що демонструє Московія.

Саме тому історичний конгрес у Польщі має значення не лише як науковий чи дипломатичний захід. Він демонструє тенденцію до формування нової культури безпеки в Європі, де історія розглядається як елемент антропологічно-когнітивно-ментальної стійкості, а не як інструмент маніпуляції. Кремлівська стратегія багато років ґрунтувалася на використанні історичних травм між сусідніми народами для блокування партнерства, провокування політичних криз і формування атмосфери постійної взаємної недовіри та протистояння (активного чи латентного). У відповідь на це українсько-польський діалог поступово переходить від емоційної площини до інституційної та фахової.

На цьому тлі ми спостерігаємо, як один необережний крок призводить до політико-емоційного вибуху й вибудовані науковцями стіни історичної «будівлі», де проживали українці й поляки, раптом дають критичну тріщину. Йдеться про скандал, пов’язаний з присвоєнням Президентом України В. Зеленським одному з елітних підрозділів ЗСУ почесного найменування “імені Героїв Української повстанської армії”, на який вкрай негативно зреагувала польська влада й суспільство. Те, що мало обговорюватися в тиші академічних кабінетів, вийшло на публічний розголос, оскільки стосується однієї з найглибших травм польської колективної пам’яті, сформованої під тиском спецслужб СРСР. Те, що цей скандал вигідний передусім Кремлю і за його роздмухуванням, без сумніву, видніється тінь путінських спецслужб, аж ніяк не зменшує відповідальність тих, хто мав би враховувати складні нюанси минулого саме в цей історичний період. Зрештою, такі питання можна було проговорити на дипломатичному рівні і навіть на рівні вищого політичного керівництва, при тому, що трактування власної історії та пам’яті Героїв залишається одноосібною справою українців.

Отже, ці два глокальні процеси — використання спецслужбами РФ громадян України у деструктивних діях в європейських країнах та українсько-польський історичний діалог — фактично демонструють боротьбу двох моделей майбутнього. Перша модель перетворює людей, історію та громадянство на інструменти хаосу, дискредитації й примітивізації. Друга намагається перевести навіть найскладніші конфліктні теми у цивілізаційний формат відповідальної комунікації, співпраці та спільного вироблення правил співіснування.

Саме тому тенденція майбутніх років може полягати у поступовому переході від класичного розуміння безпеки як військової чи правової категорії до ширшого антропологічно-когнітивно-ментального стану-виміру, де питання громадянства, історичної пам’яті, поведінкової відповідальності, комунікації та репутації держави стають елементами стратегічної стійкості. У такій логіці захист держави починає охоплювати не лише кордони, а й якість людської поведінки, рівень історичної культури пам’яті та здатність суспільства не ставати інструментом чужих геостратегічних сценаріїв.

Висновки

• Події-маркери демонструють, що сучасна агресія колективного путінізму у світі дедалі менше працює лише через фронт (ЛБЗ), а дедалі більше — через втручання у саму антропологію суспільств: поведінку людей, статус громадянства, історичну пам’ять, репутацію націй та довіру між державами. Саме тому безпека сьогодення та майбутнього поступово переходить у площину антропологічно-когнітивно-ментальної стійкості / резистентності, де ключовим стає не лише контроль за кордонами й територіями, а здатність суспільства не перетворюватися на інструмент чужих деструктивних геостратегічних сценаріїв.
• Путінізм активно експлуатує соціальну вразливість, дезорієнтацію та примітивізацію окремих осіб з України та інших окупованих країн для створення ефекту глобального репутаційного ураження держави та громадянства. У таких моделях навіть локальний злочин використовується як інформаційно-цивілізаційний удар по всій глобальній спільноті людства. Це означає, що державам необхідно формувати нові механізми превенції: від середовищної інтеграції діаспор і комунікаційної культури до систем раннього виявлення зовнішнього вербування через цифрові платформи та криміналізовані мережі впливу.
• Одночасно українсько-польський історичний конгрес демонструє іншу тенденцію — перехід від історії як поля конфронтації до історії як інструменту стратегічного співіснування. Це вказує на важливу перспективу для Європи: історичні суперечності можуть не руйнувати партнерства, якщо вони переводяться у постійний формат професійного діалогу, спільного дослідження та інституційної взаємодії. Таким чином історична політика стає частиною безпекової політики.
• У діалозі націй і держав надважливо дотримуватися дипломатичної ввічливості та виводити політичні питання за межі повсякденної діяльності і публічних емоцій.
• У перспективі це підводить до необхідності нового рівня кодифікації понять громадянства, суспільної відповідальності та гуманітарної безпеки. Громадянство дедалі більше сприйматиметься не лише як набір прав, але й як підтвердження здатності людини не вчиняти негативних дій проти базових принципів людяності, безпеки та співіснування. Йдеться не про каральну модель, а про формування цивілізаційного стандарту відповідальності приналежності до держави та спільноти.
• Європа поступово починає реагувати не фрагментарно, а системно через санкційні механізми, історичний діалог, захист демократичних інституцій, протидію вербуванню людей у деструктивні мережі та працювати у нових форматах геостратегічної суб’єктності. Це означає, що протистояння путінізму переходить із площини реакції на окремі злочини у площину формування нової культури цивілізаційної стійкості та наступу.

Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»

Фото: сайт «Радіо Свобода» (Пам’ятник у Польщі в Скерневицях під назвою «Перед Варшавською битвою – Скерневиці 1920-2020». Він вшановує народи, які підтримали польську армію в боротьбі проти більшовиків 1920 року. У скульптурній композиції: маршал Юзеф Пілсудський, голова Директорії УНР Симон Петлюра, прем’єр Угорщини Пал Телекі та військовий радник штабу польської армії, а пізніше президент Франції Шарль де Голль).