Систематичні латентні втручання Кремля у справи європейських країн, поєднанні з публічними погрозами, часто за межею дипломатичної пристойності, призвели до того, що на рівні очільників держав та європейських інституцій змінюється логіка сприйняття фактору безпеки на континенті. Якщо, приміром, раніше дронові інциденти в країнах НАТО могли трактуватися як «локальні порушення», «технічні випадки» або «гібридні провокації», то останнім часом керівники держав, зокрема країн Балтії, прямо пов’язують проникнення БПЛА в повітряний простір своїх держав з агресією РФ проти України. Це означає, що війна перестає розглядатися як ізольований український театр бойових дій. Вона дедалі частіше усвідомлюється як континентальна форма глокальної агресії, де Україна є лише першою лінією зіткнення, а не єдиною ціллю.

На цьому фоні особливо помітною стає криза старої європейської оборонної моделі. Адже поки частина держав ЄС продовжує мислити категоріями національних оборонних ринків, преференцій чи повільних процедур узгодження, сама реальність уже перейшла в іншу якість — фазу наддинамічних воєнних та технологічних процесів. Саме тому дедалі частіше звучать заяви про необхідність не просто координації зусиль, а створення повноцінного європейського оборонного союзу разом з Україною. І тут показово, що найбільш предметні та оперативні підходи демонструють не традиційні «центри старої Європи», а держави, які безпосередньо відчувають екзистенційність загрози: країни Балтії, Чехія, Швеція тощо.

Фактично відбувається переосмислення самого поняття оборонної суб’єктності Європи. Європейські політики вже відкрито визнають, що Україна сьогодні є не лише отримувачем допомоги, а й одним із головних генераторів оборонних інновацій, бойового досвіду та технологічних рішень. Саме тому все частіше звучить думка, що Україна має інтегруватися в європейську оборонну архітектуру ще до завершення формальних процедур вступу до ЄС. Це означає зміну самої парадигми, коли не Україна «доганяє» Європу, а Європа змушена інтегруватися у нову безпекову реальність, яку значною мірою сформувала Україна через досвід глокальної геноцидної агресії з путінізмом.

Особливо симптоматично, що в Європарламенті дедалі відвертіше говорять про проблему фрагментованості оборонного ринку. Адже в умовах, коли РФ перетворює дрони, енергетику, ядерну риторику, інфраструктурний шантаж і навіть гуманітарні процеси на інструменти континентального тиску, повільність і роз’єднаність стають не просто недоліком системи, а фактором стратегічної вразливості. Тому заклики до єдиного оборонного ринку, спільних командних структур та сил швидкого реагування вже виходять за межі політичних декларацій і стають питанням виживання Європи як цивілізаційного простору.

У цьому контексті дуже показовою є ідея нового Альянсу дронів Україна–ЄС (започаткований у травні ц. р.). Вона демонструє, що сучасна війна більше не визначається лише обсягами класичних арсеналів або статусом ядерної держави. Глокальна реальність реагує передусім на ефективність, адаптивність і швидкість інновацій. Саме тому український досвід безпілотної війни стає критично важливим для всієї Європи. І тут уже формується принципово нова модель взаємодії, де відбувається не одностороння допомога Україні, а взаємне посилення оборонних спроможностей.

Так само змінюється і сприйняття повітряного простору Європи. Поділ неба на окремі національні сегменти дедалі більше виглядає спадщиною епохи відносної стабільності, яка вже завершилася. Масовані дронові атаки, гібридні вторгнення та технології далекого ураження показують, що безпека не може залишатися фрагментованою. І тому заяви про необхідність інтегрованої системи захисту неба Європи набувають уже не теоретичного, а практичного значення.

Паралельно відбувається і глибше усвідомлення природи самого путінізму. Якщо раніше його часто сприймали як регіональну авторитарну модель, то сьогодні дедалі очевидніше, що йдеться про систему, яка перетворює будь-яку глобальну технологію — ядерну, хімічну, енергетичну, логістичну чи інформаційну — на інструмент кінетичного та психологічного армагедону. Саме тому питання оборони Європи вже не можна зводити лише до класичного стримування можливої агресії. Йдеться про необхідність повної перебудови мислення безпеки – від процедур і ринків до культури прийняття рішень.

У цьому сенсі позиція частини європейських політиків про те, що «без України вже немає Європи», є не емоційною метафорою, а дедалі точнішим описом нової реальності. Україна стала не периферією європейської безпеки, а одним із ключових центрів її трансформації.

Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»

Зображення згенероване Gemini