Тридцять шостий саміт НАТО в Анкарі засвідчив не лише єдність союзників у підтримці України, а й дедалі очевидніше співіснування двох різних політико-дипломатичних реальностей. У першій з них традиційні міжнародні інституції продовжують діяти в звичному, роками вивіреному режимі, тобто в розрізі млявоплинних дипломатичних процедур, довгострокових програм і політичних декларацій. У другій реальності РФ та її союзники вже п’ятий рік ведуть безперервну глокальну геноцидну агресію, яка реалізується через щоденний терор цивільного населення України, планетарне руйнування міжнародного права та постійне розширення простору воєнного примусу, який вже вийшов на міжконтитентальний масштаб.

Під час саміту НАТО союзники підтвердили багаторічну всебічну підтримку України, оголосили про нові десятки мільярдів євро інвестицій у виробництво озброєнь, розвиток далекобійних систем, оборонної промисловості, штучного інтелекту та нових технологій. Україну вперше офіційно визначено державою, яка робить внесок у трансатлантичну безпеку. Це безумовно важливі політико-дипломатичні рішення, які демонструють усвідомлення масштабів загрози.

Однак саме перебіг подій в Україні під час саміту надав цим рішенням іншого змісту. Напередодні та у дні проведення саміту РФ продовжувала щоденні масовані ракетно-дронові та авіаційні удари по Києву, Харкову, Одесі, Дніпру, Запоріжжю, Херсону, містах і селах  Донеччини, Сумщини, Харківщини та багатьох інших населених пунктах України. Для українського суспільства ця геноцидна агресія давно перестала бути питанням лише фронту. Вона стала повсякденною практикою тероризування цивільного населення, коли об’єктом ураження дедалі частіше стають житлові квартали, критична інфраструктура, лікарні, школи та звичайні люди.

Саме тому особливого змісту набувають заяви, які пролунали після завершення саміту. Федеральний канцлер Німеччини Ф. Мерц говорив про «новий дух НАТО», про атмосферу взаємної прихильності серед союзників, про уважність президента США Д. Трампа до позицій усіх держав Альянсу та про новий рівень європейської відповідальності. Одночасно він повідомив про намір якнайшвидше ліквідувати дефіцит далекобійних засобів ураження та звернувся до президента Туреччини Р. Ердогана з проханням використати свої можливості для впливу на Кремль.

Генеральний секретар НАТО М. Рютте також підтвердив непохитну підтримку України, наголосив на багаторічних фінансових зобов’язаннях союзників щодо військової допомоги та виокремив складне становище російської економіки.

Однак аналіз виступів та повідомлень під час та одразу після завершення саміту НАТО виявив одну із головних суперечностей сучасного безпекового середовища. Альянс дедалі масштабніше готується до майбутніх викликів, нарощує оборонне виробництво, модернізує власні спроможності, інвестує у нові технології та визнає внесок України у безпеку Європи. Таким чином виникає унікальний для сучасної історії прецедент, коли держава, яка фактично забезпечує фізичне стримування найбільшої воєнної агресії в Європі після Другої світової війни та одночасно безпосередньо захищає східний безпековий простір Альянсу, формально залишається поза системою колективної оборони, яку вона щоденно прикриває власними людськими життями.

Саме ця обставина надає особливої ваги оцінкам колишнього головнокомандувача ЗСУ, нині посла України у Великій Британії В. Залужного, який звернув увагу на те, що безпекова логіка Альянсу значною мірою залишається сформованою досвідом холодної війни. В її основі лежала стратегія уникнення прямого зіткнення між великими державами. Натомість сучасна російська агресія путінізму демонструє принципово іншу модель, коли терор цивільного населення, ракетні удари, інформаційні операції, ядерний шантаж, використання союзних авторитарних та терористичних режимів, економічний тиск та руйнування міжнародного права стали з боку РФ єдиною системою ведення екзистенційного протистояння.

За таких умов виникає новий виклик-прецедент для всієї європейської архітектури безпеки. Демократичні держави прискорюють виробництво озброєнь, збільшують оборонні бюджети, ухвалюють декларації та довгострокові програми переозброєння, тоді як РФ вже сьогодні веде безперервну глокальну агресію, поєднуючи військове насильство, політичний тиск, інформаційні операції, ядерний шантаж та союзницьку взаємодію з авторитарними та терористичними режимами. Відповідно, питання полягає вже не лише у темпах переозброєння НАТО, а у здатності міжнародної системи безпеки діяти адекватно характеру сучасної глокально-геноцидної агресії екзистенційного виклику.

Саме тому головний підсумок саміту полягає не лише у підтвердженні підтримки України чи збільшенні військової допомоги. Події глокальної геноцидної агресії повсякчас демонструють, що розвиток оборонних можливостей Альянсу, політичні декларації та дипломатичні рішення відбуваються паралельно із безперервними щоденними ракетними, дроновими та авіаційними ударами Росії по українських містах. Така одночасність двох процесів дедалі виразніше порушує питання про відповідність існуючих міжнародних механізмів безпеки характеру сучасної глокальної агресії, яка вже давно виходить за межі традиційних моделей міждержавного воєнного протистояння.

Чим довше зберігатиметься цей розрив між характером сучасної глокальної геноцидної агресії та імітаційними механізмами міжнародного реагування, тим більше зростатимуть екзистенційні ризики не лише для України, а й для всієї системи європейської та світової безпеки та міжнародного світопорядку.

Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»