Минулий злочин може продукувати умови для теперішнього, а теперішня безкарність — збільшувати потенціал майбутнього

Новий російський псевдодокументальний фільм про знищення Маріупольського драматичного театру варто розглядати не лише як чергову фальсифікацію прецедентного воєнного злочину. Його поява відкриває значно небезпечніший процес через послідовну технологізацію самого способу поводження з реальністю після вчинення злочину.

Шістнадцятого березня 2022 року Маріупольський драматичний театр слугував місцем укриття для понад тисячі цивільних містян, серед яких були діти. Перед будівлею було нанесено великий напис «ДІТИ». Незалежні розслідування довели руйнування театру російським авіаударом, зокрема із застосуванням двох авіабомб. Водночас російська сторона ще до удару формувала версію про нібито підготовлений українською стороною підрив будівлі, а після трагедії ця версія продовжила відтворюватися у різних інформаційних формах. Нинішній фільм фактично надає цій старій псевдоверсії нову технологічну оболонку.

У цьому полягає принципова відмінність від звичайної дезінформації. Фальсифікація намагається змінити пояснення факту, тут відбувається значно більше, бо змінюється сама рамка, в якій суспільство має сприймати факт. Місце загибелі цивільних перетворюється на декорацію для заперечення злочину; реальні свідчення заміщуються сконструйованими «свідками»; доказова історія події витісняється версійною історією; жертва поступово виводиться з позиції постраждалої сторони й фактично переводиться в позицію співучасника або причини власної трагедії.

Тому перед нами не просто брехня після злочину. Перед нами послідовність: злочин → попередня підготовка вигідної версії → заперечення об’єктивного факту → конструювання псевдосвідчень → виробництво контенту → повторне введення версії у публічність → витіснення доказового факту та масштабування розголосу.

У такій послідовності особливо небезпечним стає те, що час не зменшує вагу злочину, а використовується для його повторного переписування. Подія 2022 року не залишається подією минулого – вона продовжує виробляти нові інформаційні, комунікаційні та публічні дії, кожна з яких намагається змінити її суспільне прочитання.

Саме тому подібні кампанії не можна оцінювати лише за критерієм «правда — неправда». Вони працюють глибше: поступово руйнують саму здатність суспільства утримувати спільну доказову реальність. Якщо документований злочин можна багаторазово перепред’являти як «версію», свідчення «фіксувати» у вигляді постановки, жертву виставляти як «винуватця», а місце трагедії оформлювати як декорацію, тоді атакованим стає вже не тільки історичний факт – атакованою стає суспільна здатність об’єктивного представлення реальності й її історичний захист.

У цьому сенсі маріупольський театр є лише одним із найбільш виразних прикладів. Подібний механізм уже проявлявся у спробах РФ створювати численні конкуруючі версії знищення путінськими терористами пасажирського літака рейсу MH17 (17 липня 2014 року в небі над Донеччиною). В обох випадках йдеться не просто про заперечення відповідальності. Створюється версійна лавина, у якій кількість взаємно суперечливих пояснень сама по собі починає працювати на розмивання факту.

Це і є одна з найбільш небезпечних форм сучасної антропологічно-когнітивно-ментальної агресії, що реалізується комунікаційно-контентними засобами – злочин не приховується, а доконаний факт (реальність) робиться нескінченно спірним.

Тоді технології контенту, комунікації та публічності використовуються вже не як засоби інформування, а як інструменти генеративного нав’язування реальності. Агресор прагне не просто переконати когось у неправді. Він прагне отримати право визначати, що саме вважатиметься реальністю, хто матиме право називатися жертвою, чиє свідчення буде визнане, а чия історія — стерта або переписана.

Це явище виходить далеко за межі України. Якщо режим, який здійснює воєнні злочини особливої ницості, може одночасно створювати контентні конструкції для їх заперечення, нав’язувати їх глобальній публічності та залишатися спроможним повторювати цей цикл, то йдеться вже про експорт технології безкарності. Вона поширюється разом із контентними версіями, маніпуляціями та звиканням до того, що очевидне може нескінченно ставитися під сумнів.

Саме тут виникає принциповий операційний висновок. Вади традиційної інтерпретації полягають у тому, що кожний воєнний злочин переважно розглядається як завершена подія минулого, а подальша інформаційна кампанія — як окремий супровідний вплив. Однак якщо після злочину агресор отримує можливість технологічно змінювати його суспільне прочитання, зменшувати відповідальність, дискредитувати жертв і створювати сумнів щодо доказів, то комунікаційне продовження злочину вже не є вторинним. Воно стає частиною відтворення спроможності до наступного злочину.

Тому необхідно бачити не лише окремі злочини, а їхню часову зв’язність: минулий злочин може продукувати умови для теперішнього, а теперішня безкарність — збільшувати потенціал майбутнього. У такій логіці технологізація брехні після злочину є не поверненням до минулого, а роботою на майбутнє. Вона створює середовище, у якому агресор отримує додаткову можливість повторювати, масштабувати й ускладнювати злочинні практики. Отже, предметом захисту має бути не лише правда про вже здійснений злочин. Необхідно блокувати сам механізм, завдяки якому заперечення, фальсифікація, версійна лавина та дискредитація жертви перетворюються на ресурс наступної агресії. Інакше боротьба з кожним окремим фейком постійно запізнюватиметься: ми спростовуватимемо минуле тоді, коли агресор уже використовує його технологізовану інтерпретацію для формування наступної реальності.

Тому головна небезпека полягає не лише в тому, що світові можуть запропонувати ще одну неправдиву версію Маріуполя. Небезпека полягає в іншому: путінізм намагається перетворити власну безкарність на спосіб виробництва реальності, у якій злочин можна вчинити, а потім технологічно перепризначити його автора, жертву, причину і навіть історичний сенс.

Нашою відповіддю має бути не тільки спростування окремого фільму чи окремої версії. Потрібно захищати сам простір доказової реальності — пам’ять, свідчення, документування, історичну правду та право жертв залишатися суб’єктами власної історії. Бо коли агресор отримує можливість переписувати реальність після вчинення злочину, сам злочин не завершується лише фізичним актом. Він отримує продовження в інших середовищах через контент, комунікацію, публічність, пам’ять і час. Проблема полягає не лише в тому, що путінізм переписує минулі злочини. Він намагається перетворити їхнє переписування на ресурс майбутніх злочинів.

Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»

 Зображення згенероване Gemini