Сьогоднішня інституційно-доктринальна дискусія навколо розвитку Міністерства оборони України має значення, яке виходить далеко за межі кадрової зміни. На тринадцятому році прецедентного спротиву України йдеться вже не лише про те, хто саме управлятиме оборонним відомством, а про те, яку реальність міністерство оборони має бути спроможним бачити, пояснювати та випереджально реалізовувати.
Це особливо важливо тому, що сучасне протистояння України з російським путінізмом та його союзниками дедалі очевидніше не обмежується традиційним розумінням війни як боротьби за територію, ресурс чи військову перевагу. Україна протистоїть агресії, яка одночасно діє на військовому, технологічному, інформаційному, соціальному, культурному, політичному та антропологічному рівнях. Вона намагається впливати не лише на спроможність держави воювати, а й на її здатність залишатися суб’єктом, зберігати людський капітал, суспільну довіру, мотивацію, солідарність і перспективу майбутнього.
Саме тому природною є увага нового керівництва Міністерства оборони до стратегічної ініціативи, людського капіталу, технологій, оборонно-промислового комплексу та здатності швидко передавати потреби фронту в систему прийняття рішень. Це необхідні складники сучасної оборонної спроможності. Водночас сама постановка питання про необхідність сформувати й «викристалізувати» план і бачення війни відкриває можливість для наступного кроку: розширити це бачення відповідно до реального масштабу протистояння.
Адже стратегічна ініціатива сьогодні — це не тільки можливість діяти швидше за противника на полі бою. Це також здатність першими визначати рамку реальності, у якій розгортається протистояння. Той, хто лише реагує на вже сформовані виклики агресором, змушений постійно наздоганяти їхню динаміку. Той, хто спроможний формувати глокальне бачення процесів наперед, отримує принципово іншу перевагу — перевагу ініціативи, інтерпретації та випередження цивілізаційного масштабу.
У цьому контексті традиційне розуміння доменів — земля, море, повітря та інформаційний простір — залишається необхідним, але вже не вичерпує всієї структури сучасного протистояння. Глокальна та симультанна природа агресії РФ означає, що події в одному середовищі можуть майже одночасно змінювати поведінку, настрої, рішення та стійкість людей в іншому. Саме тут виникає потреба говорити про антропологічно-когнітивно-ментальний вимір.
Його доцільно розглядати не як ще один, п’ятий домен, а як наддоменно-середовищний вимір цивілізаційного виклику, у якому проявляються наслідки не лише впливу на людину, суспільство та державу, а й процеси розлюднення та симулякризації державності, права і суспільства. У цьому випадку це не метафора, а системні практики, які відтворює путінізм там, де встановлюється його режимне домінування. У перспективі антропологічно-когнітивно-ментальної деокупації це означає необхідність не лише звільняти території, а й відновлювати здатність людини та суспільства самостійно мислити, довіряти, взаємодіяти, зберігати гідність і бачити майбутнє.
Це має безпосереднє значення і для Міністерства оборони України. Якщо людський капітал визнається одним із ключових ресурсів оборони, то захист людини не може обмежуватися лише фізичним виживанням. Сучасна оборонна політика має враховувати також збереження суб’єктності людини, її мотивації, професійної спроможності, соціальної включеності та здатності залишатися частиною спільної реальності держави, тобто суб’єктом цивілізаційного життя, а не лише об’єктом режимного виживання.
Саме тому технологічна перевага і людський капітал не повинні розглядатися як паралельні напрями. Їх необхідно поєднати з розумінням того, яку людину, яке суспільство і яку державу ці технології мають захищати та яким має бути їхній післявоєнний розвиток.
У цьому сенсі Міністерство оборони має унікальну можливість перейти від логіки реагування на війну до логіки формування оборонної реальності майбутнього. Це не заперечує операційного чи військового виміру, навпаки, надає йому ширшу стратегічну основу.
Особливо важливо, щоб у цьому процесі зберігалася інституційна пам’ять, методологічна наступність та спроможність тих фахівців і команд, які ініціювали нові підходи, створювали нові рішення та формували умови для випередження. Кадрове оновлення саме по собі не є проблемою. Питання полягає в тому, чи не втрачає інституція разом із персональними змінами накопичену здатність до ініціативи, візії та концептуального розвитку.
Тому сучасна оборонна спроможність має вимірюватися не тільки кількістю озброєння, швидкістю закупівель або результатами окремих операцій. Вона має включати здатність держави своєчасно розпізнавати нові форми агресії, створювати для них відповідні домени політики й управління та формувати власну реальність швидше, ніж її формує агресор, який давно вийшов за межі статусу звичайного противника. У цьому полягає принципова відмінність між управлінням війною та формуванням спроможності до її випередження.
І саме тут антропологічно-когнітивно-ментальна деокупація може бути розглянута не як додаткова гуманітарна концепція, а як один із напрямів розвитку сучасної оборонної доктрини і відповідь на ту частину агресії, яка спрямована на здатність людини, суспільства і держави залишатися людяними, суб’єктними та спроможними визначати власне майбутнє.
Така постановка питання не заперечує вже сформованих пріоритетів оборонної політики. Вона пропонує їх довести до рівня сучасної реальності, у якій перемога означає не лише завдати противнику неприйнятної ціни, а й забезпечити повне та тотальне витіснення агресивної реальності з українського та ширшого цивілізаційного простору.
Стратегічна ініціатива сьогодні – це не лише здатність діяти швидше за противника на полі бою. Це здатність першими визначати рамку реальності, у якій розгортається екзистенційне протистояння, тобто бачити нові форми агресії раніше, ніж вони набувають очевидної форми виклику, і формувати власну спроможність швидше, ніж агресор формує умови для її руйнування.
Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»
Зображення згенероване Gemini