Відступ замість наступу: чому Стратегія інформаційної безпеки України виглядає заздалегідь програшною

Розділ 1: Загальні положення. Судження щодо перших абзаців проекту.

Стратегії в часи наддинамічного руху інформації та технологічних проривів, що нерідко кардинально змінюють світ, довго не живуть. Інколи вони вмирають у той момент, коли їх затверджують. Цей феномен потребує окремого дослідження, насамперед з позиції реальної управлінської діяльності в масштабах сучасної державності. З нашої позиції, стратегії на практиці давно перейшли на рівень тактики, а тактика нині це і є стратегія.

Тобто першою (а загалом постійною) проблемою для законодавців і адекватних управлінців є розуміння сучасних процесів, що відбуваються в інформаційному просторі, і чітке термінологічне визначення явищ і понять. Без цього будь-який документ, як би його не називали, стає лише набором ефектних виразів і слів без подальшої сутнісної реалізації.

В нинішніх умовах документ державного рівня, який пропонує уряд, повинен мати не лише чітке практичне застосування з конкретним результатом, а й потужну перспективу, яка враховує застороги щодо дій ворога.

Інформаційну безпеку як поняття слід розглядати з позиції технологічного рівня, на якому перебуває сучасний світ. Вона нині включає в себе, зокрема, такі складники як креативно-культурні індустрії, культурні та ментально-історичні дискурси, комунікаційно-контентну безпеку тощо та, звісно, кібербезпеку.

Наразі ж інформаційну безпеку можна розглядати як сучасний приклад мему, що на хвилях масового спрощеного сприйняття цього поняття вбирає в себе все, що спадає на думку тим, хто використовує його в практичних, наукових чи популістських цілях.

Стилістика такого агрегованого формулювання інформаційної безпеки несе в собі, як це не дивно звучатиме, певні загрози національній безпеці. І тут варто розібратися з відповідною етимологією терміну – security чи safety? Чи ще щось, яке наразі ми не розгледіли, хоча в реаліях мусимо з цим рахуватися. Від сутнісної глибини розуміння явища і відповідно терміну залежить весь подальший стан нашої діяльності у визначеній сфері.

Це ще раз підтверджує – обов’язок держави визначити її (інформаційної безпеки) глибинну сутність, якість, ефективність, перспективу розвитку з позиції соціумно-суспільних спільнот та інституцій.

Насамперед, варто усвідомити, що маємо справу не з точкою, периметром чи об’єктом, який обороняємо, захищаємо, прикриваємо, ізолюємо від когось, а зі сферою, в якій знаходимось всі ми і, зокрема, наша державність й нація у вимірі світового українства. Тут маємо зважати на території (анклави) українофобів, що розвиваються і розширюються під домінуючими впливами геостратегічно активних агресорів.

Якщо коротко, то розмова про сучасну інформаційну безпеку – це не лише про одну із найважливіших функцій держави. Передусім, це про осучаснені новаційні умови та спроможності якісних (ситуативних і загальних) комунікаційно-контентних процесів в нашій державі і суспільстві. До речі, стан функціонування інформаційних політик в Україні досить точно визначає якість та перспективу життя громадянина, громади, регіону та країни в цілому та за сегментами національного інформаційного простору (однак, це окрема розмова).

Ця стратегія мала би вказувати на технологічно-ресурсні підходи, методичні парадигми, філософські підвалини розуміння процесів в контентному виробництві та глобальних комунікаціях, що зараз є гіпермасовими й одночасними. Новаційна сучасність реально знищує феномен поділу цієї сфери на внутрішні та зовнішні аспекти, суверенітет і навіть приватність у цьому середовищі та просторах, в яких може знаходитися людина, спільнота, громада, регіон, країна тощо.

Чому Стратегія не мала б визначати засади (як способи й методи) досягнення мети? Бо процеси, явища, реальності, виміри, що оперують можливостями національного інформаційного простору, настільки різноманітні, широкі і структурно глибокі (до того ж не досліджені до кінця), що не можуть бути визначені в кількостях та ще й мати кінцеву конфігурацію переліку в такому статусному тексті.

Тому можна говорити, що Стратегія вже на початку тексту демонструє у формулюваннях логічний тупик, коли ми фіксуємо те, чого практично не можемо забезпечити. До того ж вислів «засади забезпечення» часто використовуються стандартно – як технократично лінійні величини. А ми маємо справу із процесами середовищно-просторовими, які вимагають для усвідомленого розуміння, враховування таких елементів державотворення як культурні коди історико-ментальних підвалин, ціннісно-духовні орієнтири, технологічно-ресурсні оптимальності, новаційні прориви, візіонерські ініціативи тощо. Тобто проблема засад існує і має вирішуватися, але вони не можуть бути вичерпними. Стратегія розрахована до 2025 року, а в сучасних умовах це є великим терміном для такої динамічно-трансформаційної сфери.

Теза про визначення засад «протидії загрозам національній безпеці в інформаційній сфері» досить чітко вказує на малоефективну, часто формально-імітаційну парадигму протидії.

Апріорі вона передбачає, що проти України застосовується (і так визначається) ворожа, агресивна, брутальна, негуманна інформаційна дія з боку недружніх країн, в конкретному випадку – путінської РФ.

А як бути з антидержавними діями, які завуальовані такими психологічними чинниками як любов, емпатія, турбота тощо? За формальними ознаками вони не підпадають під визначення ворожості, ненависті, радикалізму.

Знову ми йдемо шляхом антагонізму (протиставлення), який агресори в інформаційно-контентних та комунікаційно-ментальних діях давно применшили та замінили широкою палітрою засобів й інструментів креативних індустрій, публічної дипломатії тощо.

До того ж питання чіткого визначення негативної дії у сфері інформаційного контенту та комунікаційних взаємин давно розпорошилися і трансформувалися таким чином, що публічні негативи стають позитивами, наприклад, лише через різницю у масштабах поширення. Якщо очевидний негатив зрозумілий в межах події чи процесу, то перенесення його на глобальний рівень нерідко призводить до феномену зміни полюса «позитив-негатив». І тоді часто ініціатор нападу, навіть жорстокий чи брутально-кривавий, стає для загалу сильним і цікавим, а нерідко й і привабливим. А жертва отримує характеристики – «сама винувата», «спровокувала», «авантюрна» тощо. Нам цього не знати на восьмому році битви з «драконом» – режимом Кремля? Це ті дії, які ми відносимо до гібридно-месіанських агресій, тобто дій ворога, вповитих «рятуванням» територій і громад.

Всі ці та інші новації комунікаційно-контентної сучасності слід враховувати, щоб не попадати в логічні пастки лінійних пропозицій.

Теза засади «забезпечення захисту прав осіб на інформацію та захист персональних даних» вказує знову ж на обмеженість процесу, бо мають бути не лише права, а й обов’язки. Сьогодні вони стають нагальними в царині інформації, а якщо точніше – ситуативної комунікаційності та контентної публічно-потокової співучасті різних учасників процесу публічних взаємин. І все це – з позиції культури, інформаційної гігієни, когнітивної обізнаності, етики й естетики, а також спроможності оперування можливостями в цій складній сфері потокових динамік та надлишковості.

Щодо захисту персональних даних, то ця позиція ближча до царини кібербезпеки. Хоча, віддамо належне, в документі одразу зазначається: «Питання, пов’язані зі сферою кібербезпеки визначаються Стратегією кібербезпеки України».

Однак тут постає питання – чи варто в сучасних умовах розглядати ці поняття – «інформаційна безпека» та «кібербезпека» – як окремі? Чи не створюємо ми таким чином додаткові труднощі в питанні розуміння сутності стану національного інформаційного простору та глобального комунікаційно-контентного простору? Чому ми не розглядаємо інформаційну безпеку як неподільну сукупність комунікаційно-контентної безпеки (гуманітарна частина) та кібербезпеки (технічно-технологічна частина)?

Розгляд інформаційної та кібер безпеки як різних і самостійних напрямів діяльності, на наш погляд, протирічить сучасному стану реалій інформаційного простору.

І наостанок (першого розділу). Щодо термінів, що вживаються у Стратегії, то їх визначення відноситься до часів статики (минулого), і навряд-чи буде ефективним при застосуванні у сучасності. Проблема, на яку ми звертали увагу вище (а загалом давно і в різних аудиторіях), залишається – на законодавчому рівні необхідно створити відповідний вимогам нинішнього технологічного стану інформаційного простору глосарій. До того ж, не статичний, а такий, який матиме онлайн розширення, тобто він уточнюватиметься і змінюватиметься в ногу з часом. Наразі це – з області фантастики.

Григорій Любовець, Валерій Король,

ГО «Центр ККБ»