Контент негативу: це — не казка, це — штучно створена реальність

Ольга Вауліна

15 червня 2021

У «Голосі України» за 11 червня 2021 року (№109 (7609) опубліковано матеріал Івана Чижа, де йшлося про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку особи, суспільства, держави.

Автор порушив важливу тему необхідності утворення цілісного державного медіапростору для забезпечення публічної влади, належного інформаційного супроводження важливих державних соціально-економічних та культурних програм, зовнішньополітичної діяльності, формування позитивного іміджу як серед української громадськості, так і в очах світової спільноти.

Днями потрапила на очі інформація від прес-служби Генштабу ЗСУ про збори щодо комунікації. За всієї поваги до ГШ цей матеріал нагадує витяг з уставу чи рапорт про виконану роботу. Завжди мене дивувало раніше, дивує і зараз, як можна розповідати про армію, «зближувати її з народом» такою формою подачі та «уставною мовою». Протягом багатьох років ставила це запитання різним співробітникам прес-служб МОУ та прес-секретарям міністрів оборони. Відповідь одна: зрозумій, це ж армія… Так, розумію, що ця структура змінюється дуже повільно, що хворіє вона на фантомні болі Радянської армії… Але ж на сьомому році російсько-української війни та гібридної агресії РФ свій інформаційний фронт ми так і не відкрили. Досі в цьому важливому напрямку протистояння з нашого боку діють розрізнені локальні партизанські інформаційні загони… Спілкуючись із учасниками російсько-української війни, цікавилася: звідки вони там, на передовій, дізнаються новини? Хто як, кажуть, здебільшого із соціальних мереж…

Інформаційну гібридну війну, на жаль, ми країні-агресору програли давно й надовго… Бо багато років в незалежній Україні нехтували державною інформаційною політикою. А її треба піднімати з нуля, як у 2014-му відроджували нашу армію.

Натомість можливості інформпростору активно застосовуються під час воєн та агресій, що призводить до перетворення інформації з комунікаційного тла на реальну зброю.

«Ситуація в інформаційному просторі України протягом усього періоду незалежності залишається в зоні активних і потужних зовнішніх негативних впливів, спрямованих на дестабілізацію ситуації всередині держави й підрив її авторитету на міжнародній арені, нищення довіри громадян до інститутів влади, сіяння розбрату та недовіри в громадах тощо. Особливу активність у цьому напрямі виявляє нинішній політичний режим Кремля, проводячи, крім збройної агресії, цілеспрямовану, послідовну й досить креативну політику занурення українського суспільства в іншу, створену технологічними та інфраструктурними можливостями РФ, реальність. Метою такої комунікаційно-контентної антиукраїнської діяльності є політико-ментальне повернення України в зону російського управління за одночасного збереження її імітаційної самостійності й незалежності» — про це пишуть у книзі «Контент негативу» її автори Григорій Любовець та Валерій Король.

У 2018—2019 роках учені НДЦ Військового інституту КНУ ім. Тараса Шевченко на замовлення МОУ проводили дослідження публічно-контентних негативів у сучасних динаміках різноформатних гібридних агресій. За його результатами розроблено пропозиції щодо вдосконалення інформаційної політики військового відомства, підвищення дієвості інформаційно-медійних структур ЗСУ, проведення випереджальних заходів протидії негативному комунікаційно-контентному впливу з боку агресора на особовий склад… Ці висновки (і не тільки) покладено в основу монографії «Контент негативу», яку нещодавно надрукував Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». В ній науково й ґрунтовно розповідається про те, як захистити себе та країну в умовах тотального інформаційного протистояння.
Інформаційний компонент гібридної агресії розглядається на тлі тектонічних зсувів геополітики та глобальних загроз, не тільки військових, які є у різних регіонах планети.

На тлі пандемії та локальних проблем різні країни стають дедалі розрізненішими. А Росія продовжує маніпулювати світом, у тому числі, завдяки потужній та досить ефективній системі пропаганди, дезінформації, які просувають у публічний простір свої цінності та наративи, спрямовані на знищення демократичних цінностей.

Автори наводять приклади, як путінська система працює з інформацією. Так, промова новообраного Президента України Володимира Зеленського на Мюнхенській безпековій конференції у 2020 році, на їхнє переконання, з точки зору іміджевого просування на міжнародному рівні, була вдалою. Він проголосив чіткі тези-послання міжнародній спільноті. А саме: «без припинення вогню на сході України та повернення Криму ми не можемо полагодити пошкоджену систему регіональної безпеки в Європі». Також активізував питання про порушення РФ Будапештського меморандуму 1994 року, який гарантував Україні територіальну цілісність в обмін на відмову від ядерної зброї.

Проте заявлена позиція України через Президента Зеленського, що війна не в Україні, а у Європі, не стала трендом Мюнхенської конференції. Її взагалі не почули, бо думка не мала відповідної інформаційно-медійної підтримки. А от теза про спільне з представниками ОРДЛО (з уточненням — територіальної поліції) патрулювання затьмарила всю історію участі українців в цьому міжнародному заході.

Росія побудувала цілісну дієву систему не лише впливу, а й цілковитого занурення певних територій і навіть держав у потрібне їй комунікаційне середовище, де створюється інша публічна реальність і де формуються вигідні Кремлю світоглядні позиції. При цьому цілодобово залучає потоковий контент, який за потреби масштабується на весь світ.

У глобальному світі пропагандисти Кремля застосовують демократичні можливості вільного суспільства у поширенні інформації. Вони подають власні напрацювання як інформаційний «плюралізм думок», висувають критичні, а частіше антагоністичні погляди на подію чи факт. Маніпулюють трактуванням інформації, враховуючи аудиторію, на яку вона поширюється…

Як приклад наводиться: суд італійського міста Павія ухвалив вирок українському громадянину, екс-військовослужбовцю Нацгвардії Віталію Марківу — 24 роки ув’язнення. «Технологічно-креативні дії путінських пропагандистських центрів протягом тривалого часу занурювали населення містечка в потрібну Кремлю атмосферу ненависті до України та її громадян, винуватості української влади й особливо гвардійця Марківа в загибелі 2014 року італійського журналіста
на окупованій путінськими терористами території України. Доказовість у публікаціях і програмах місцевих ЗМІ та провідних мас-медіа країни була підмінена
емоційністю, градус якої штучно підтримували протягом усього часу, що, зрештою, й визначило рішення присяжних».

Публічний негатив в умовах постійної кризовості поширюється. Українців об’єднують негативні, а не позитивні повідомлення, і це загроза для інформаційної безпеки країни. Таке узагальнення зробили під час презентації всеукраїнського соціологічного дослідження «Протидія російській пропаганді та медіаграмотність», яке провели ГО «Детектор медіа» спільно із Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) у 2018 році.

«Дослідження показало, що в головах наших людей — хаос. У них немає сталої картинки світу, крім негативного ставлення до економічної ситуації у країні, ефективності боротьби з корупцією та співпраці з Міжнародним валютним фондом.

Країну об’єднують лише негативні меседжі, жодного позитивного. Опитування показало, що інформаційна політика України, м’яко кажучи, неефективна. В час зовнішньої агресії громадяни не довіряють і не підтримують владу, немає переважання державницької позиції», — підсумувала тоді голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лигачова.

На жаль, зараз мало що змінилося на краще. Негатив панує у ЗМІ. І така інформація дійсно править світом. Більш того зараз вона створює свою реальність.

Автори «Контенту негативу» звертають увагу ще на одну особливість сучасного інформпростору: «Під час коронавірусної паніки ми спостерігаємо дивну річ — у нас немає достатньої кількості потрібної інформації про наше середовище (населений пункт), проте нас постійно «бомбардують» повідомленнями про глобальні події. Пандемія висвітлила проблему нашої незахищеності…

Переведення уваги з масштабу громад на загальнодержавний чи міжнародний рівень є рецидивом недемократичних засад колишньої комунізованої дійсності. Тоді ці системи управління спрямовувались на те, щоб знищувати наше розуміння і орієнтацію в межах власного життя та перемикати увагу громад на інтереси монополії. Як зазначила українська письменниця Оксана Забужко, ці навички минулого призвели до того, що ми стали «…першими на фронті глобального світового експерименту зі створення ідеально маніпульованого суспільства». Маємо цього позбутися на індивідуальному рівні й на рівні суспільства».

Дослідники контенту негативу зауважують: якщо явище гібридності нині визнають усі, то агресивно-креативне месіанство в діях путінської Росії багато хто з фахівців не сприймає як серйозну загрозу. Саме імперський месіанізм, замаскований під різноформатні комунікаційні проникнення в середовища громад, є причиною наших поразок на так званому інформаційному фронті, якщо класифікувати ситуацію за традиційною термінологією.

Прикладом гібридно-месіанської агресії Кремля, на думку Григорія Любовця та Валерія Короля, стала презентація «12 кроків до посилення безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні» на майданчику Мюнхенської безпекової конференції в лютому 2020 року. Цей «план припинення війни» розробили три міжнародні організації у співпраці з Російською радою з міжнародних прав. Зокрема, дванадцятий пункт — про запуск всеукраїнського загальнонаціонального діалогу щодо визначення нової ідентичності України, який врахує погляди наших сусідів, зокрема РФ (а темами діалогу мають стати питання історії, національної пам’яті, мови тощо), безсумнівно, вписали за вказівкою Москви.

На переконання авторів книги «Контент негативу», так відбувається глобальна легалізація путінського плану руйнування світу, в якому Україні відводять роль інструмента торпедування власного інституту соборної держави. Мовляв, цей досвід Москва згодом застосовуватиме в інших країнах.

До витончених форм гібрідно-месіанських агресій зараховується і кінематограф. У  «Контенті негативу» згадується стрічка датського режисера Сімона Леренга Вільмонта «Віддалений гавкіт собак», що став переможцем Peabody Awards (міжнародна премія ім. Джорджа Фостера Пібоді, що вручається за видатний внесок у галузі масмедіа). До того цей режисер знімав документальні фільми про дітей, які виростали в безпечних заможних частинах світу. Але певні життєві обставини вибивають їх з колії, проте вони знаходять шлях назад…

«Віддалений гавкіт собак» розповідає про хлопчика, який живе поблизу лінії зіткнення ЗСУ з терористичними угрупуваннями. Знімали фільм у селі Гнутовому в 2015—2017 рр. Проте ця робота «не зовсім документальний фільм», стверджують автори монографії. Вони вбачають у цій історії ознаки сценарно вибудуваної спецоперації комунікаційно-контентного характеру. «Авторська група, свідомо чи ні, підігрує путінським терористам, створюючи у свідомості глядачів запрограмовану картинку негативу української дійсності. «Когда солдаты пришли, люди ушли», — каже героїня фільму на тлі кадрів з українськими військовими. Ці вимовлені мимохідь слова, що підіграють «тій стороні», не є радикальними, та все ж виконують свою завуальовану функцію — приховано впливають на свідомість глядачів, формують додатковий шар негативу щодо України, на контекстному рівні моделюють різко вороже ставлення та несприйняття всього українського», — аргументують Григорій Любовець та Валерій Король.

До речі, 2020-го цю стрічку номінували на престижну американську телевізійну премію «Еммі» у категорії «Видатний документальний фільм про сучасні події». Автори «Контенту негативу» припускають, що це далеко не останній мистецький твір, де події російської агресії проти України трактуватимуть у вигідних Кремлю аспектах, а такі міжнародні відзнаки будуть комунікаційно-контентною бронею для путінців, що доводитимуть світову вину України у «громадянському конфлікті» та заперечуватимуть присутність на окупованих територіях російських військ.

А ще автори дослідження небезпідставно стверджують, що мова має значення у протистоянні гібрідно-месіанської агресії. І пропонують соціолінгвістику «призвати» до Збройних Сил України. Йдеться не лише про застосування української мови, а й про формування та втілення нашої термінології, слів-мемів тощо. Сленгові терміни мають широке тлумачення та вживаються для якнайшвидшої орієнтації в конкретній ситуації. Такі слова-меми, як «отєчество, окупант, бойовик, ворог, сепар, гібрид тощо», вживаються з обох боків лінії зіткнення, і для міжнародної спільноти це нерідко є доказом громадянського конфлікту в Україні. Тому маємо продукувати адекватні ситуації слова-меми, які б вказували на те, що проти нашої держави діють позацивілізаційні, терористичні сили нинішнього політичного режиму РФ. Дослідники вважають за доцільне перекваліфікувати абревіатуру ОРДЛО, замінивши «окремі райони Донецької та Луганської областей» на «окуповані». В такому разі варто додавати персоналізацію, яка б чітко вказувала на агресора, як-то «путінська Росія» тощо. Так само варто вживати абревіатуру АРК із уточненням — «окупована».

Отож автори монографії констатують: єдність міжнародної спільноти в підтримці нашої держави та українського суспільства у боротьбі проти глобального гібридного агресора базується на традиційних (за-
старілих) підходах до міжнародної та національної безпеки. Світ давно змінився, тож у ХХІ столітті ми стикаємося з іншими, відмінними від попередніх, явищами. Навіть попри певну зовнішню схожість подій, ситуацій, вчинків тощо.

Автори наполягають на адекватному реагуванні на інформаційний вплив Кремля та технології, які він використовує. А для того треба розширити погляд, розглядати ситуацію не локально, а сприймати інформацію через бачення глобального світу. Й реагувати на неї, опрацьовувати, виробляти свою позицію маємо швидко, адже від того залежать успіх чи поразка.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.

Джерело: http://www.golos.com.ua/article/347358