No man is an island, entire of itself; every man is a piece of the continent, a part of the main.
John Donne, “He for whom the bell tolls…” (1624). Meditation 17
Жодна людина не може бути як острів, сама по собі; кожна людина є частиною материка, частиною цілого.
Джон Донн, «Той, по кому подзвін…» (1624). Роздум 17
Реальність через призму комунікаційно-контентної безпеки
Наш спокій і мрії про майбутнє базуються на впевненості у завтрашньому дні.
Ми плануємо своє життя, виходячи з того, що твердо знаємо, коли, яким чином і за рахунок чого досягнемо поставленої мети.
Ми покладаємося на власні сили, знання і досвід, розраховуючи при цьому на партнерство із державою як соціально відповідальною структурою, зацікавленою в нашому добробуті. Якщо якийсь із цих чинників зникає, ми потрапляємо у залежність від нових обставин, одночасно концентруючи зусилля з вирівнювання ситуації. Якщо в наше розмірене життя вриваються обставини непереборної сили, наш оптимізм певною мірою втрачається, хоча надія утримує на поверхні. Якщо ці обставини продовжуються і кінця їм не видно, наші надії гаснуть, завтрашній день меркне.
Свого часу, на початку ХХІ століття, британський соціолог і філософ, професору Університету Лідса, дослідник проблематики глобалізації та постмодерного консюмеризму Зигмунт Бауман, перебуваючи у Києві, зауважив: «Відсутність впевненості у завтрашньому дні – це кінець світу». Ситуація, в якій опинилося людство із коронавірусом, економічною катастрофою, втратою робочих місць, очікуваним падінням добробуту катастрофічно зменшує нашу впевненість у завтрашньому дні. Але чи є це кінцем світу? І чи не страшнішим для нашого цивілізаційного майбуття є загроза глобального гібридного тероризму, планетарним апологетом якого виступає нинішня путінська Російська Федерація?
Натовський істеблішмент за останні сім років нарешті сформулював розуміння глобальної загрози, яка постала перед світом в повний зріст. Це – агресивна політика Російської Федерації, яку вона проводить по відношенню до інших країн. Та це розуміння не виливається у чіткі і безапеляційні дії, бо тоді необхідно переглядати і переналаштовувати всю архітектуру міжнародної безпеки. При тому що таке завдання перед людством стоїть з 2014 року, з початком гібридно-месіанських агресій Кремля проти України і світової спільноти. Наразі це розуміння пробивається через заяви лідерів провідних країн, дипломатів та політиків, громадських діячів, які не визнають незаконну анексію путінською Росією Автономної Республіки Крим та збройної агресії на Сході України, висловлюють протести Москві з приводу намагання змінити кордони Європи.
Та зважаючи на традиційну орієнтацію Заходу на російську імперію, посилену віковою пропагандою про винятковість московської держави і її «неперевершену могутність», лідери західного континенту продовжують вишукувати можливості для налагодження стосунків із Кремлем, не бажаючи лишній раз серйозно дражнити «russian bear».
Ось і в нещодавній доповіді генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга за 2019 рік (опублікована на сайті Альянсу) фіксується два напрями політики щодо Російської Федерації: оборона і діалог. Найпотужніша безпекова організація світу готова оборонятися від визнаного міжнародного агресора і умовляти його, щоб той вгамувався та вів себе більш стримано. Про нейтралізацію дій Кремля, не кажучи вже про повноцінну адекватну контрвідповідь, мова в цьому документі НАТО не ведеться. То ж і очікувати рішучих дій проти зростаючого нахабства Путіна і його сателітів не варто. Це слід зрозуміти українській владі і суспільству, яке черговий раз піддалося «заколисуванню співами» про мир. Варто шукати додаткових союзників, навіть ситуативних. На цьому етапі ними можуть бути, наприклад, Туреччина і Саудівська Аравія.
Мусимо констатувати, що єдність міжнародної спільноти щодо підтримки української держави і суспільства у боротьбі проти глобального гібридного агресора базується на традиційних (себто застарілих) підходах до міжнародної і національної безпеки. Світ давно змінився і нині, у ХХІ столітті, ми маємо справу з іншими, відмінними від попередніх явищами. Це варто визнати навіть попри певну зовнішню схожість подій, ситуацій, поступків тощо.
Сучасний ситуаційний пік глобальної публічної уваги концентрується на новітніх явищах, що представлені геостратегічними процесами гібридно-месіанських агресій.
Тут слід зробити уточнення. Якщо явище гібридності нині визнають всі, то агресивно-креативне месіанство у діях нинішньої Росії багато хто з фахівців не сприймає як серйозну (а насправді базову у ситуації з Україною) загрозу. При цьому стосовно месіанства російської імперії написано чимало українськими діячами минулого (до прикладу Д. Донцовим) та науковцями і мислителями сучасності (І Дзюба, НІСД тощо). Якраз імперський месіанізм, завуальований під різноформатні комунікаційні проникнення в середовища громад, і є причиною наших поразок на так званому інформаційному фронті, якщо класифікувати ситуацію за застарілою, але повсюдно вживаною, термінологією.
Говорячи про активний інформаційний вплив з боку Кремля, ми повинні усвідомлювати, що маємо справу з технологіями перманентних (латентні також присутні) процесів мілітарного та немілітарного нищення державності і міжнародного права практиками глобально-гібридного тероризму. Ці технології дозволяють імплементувати в українське суспільство імперські реальності комунікаційно-контентного характеру (наративи, меми, трактування історії, ментальні аналогії, емоційні ситуації тощо) через потокові геостратегічні ситуації (розігрування певних інформаційно-медійних схем для вирішення конкретної заданості). Найбільшою проблемою для нас є те, що досить часто (переважно) ці ситуації не «ловляться» фахівцями з питань інформаційної протидії, страткому, політичного менеджменту тощо, оскільки вони в роботі продовжують використовувати традиційні технологічні та політичні інструменти і управлінські алгоритми минувшини.
Зазвичай це пов’язано із діючими (різної якості) стандартами та експертизами (алгоритмами прийняття рішення) управління. Тобто ситуація розглядається лише в межах певної події або відомства, що дає сегментне уявлення про реальність або призводить до реагування лише в межах структури (на ділі це часто зводиться до фіксації). Натомість ми мали би інформацію сприймати через бачення глобального світу, де ми (як країна, суспільство, громада і індивідуум) присутні і де в кожному випадку піддаємося певному впливу, незалежно – прямому чи опосередкованому, негайному чи відкладеному, особисто чи у складі «материка». І звісно фіксація та обробка інформації, вироблення позиції та безпосереднє реагування в наш технологічний вік повинно мати зовсім іншу, ніж раніше, швидкість. Власне від швидкості залежить успіх чи невдача.
От нещодавно в публічному просторі України і Росії відбувся публічний «батл» з одного боку дуету у складі Медведчука-Путіна (з долученням голови Держдуми В.Володіна), а з другого – українських ЗМІ, які в переважній більшості повторили інформацію з сайту Кремля: «темою обговорення Путіна, Медведчука і Володіна була ідея створення так званого «парламентського виміру» Нормандського формату». Мусимо констатувати, що цей «герць» традиційно виграла Москва.І ніхто не звернув увагу на те, що така подія є явищем гібридного месіанізму московської імперії. Більше того, глобальним, бо подібні конструкти (як технологію) путінці будуть застосовувати і на інших міжнародних майданчиках: в Сирії, Лівії, Венесуелі чи навіть Італії і Польщі.
Візьмемо інший приклад – безпідставне і утаємничене попервах підписання очільником офісу Президента України А. Єрмаком документів в ході чергової зустрічі Тристоронньої контактної групи в Мінську 11 березня ц.р. щодо запровадження Консультативної ради в складі політичної підгрупи ТКГ. Як свідчить попередній аналіз, підписання цих паперів відкриває можливість створення органу, яким фіксується суб’єктність ОРДЛО. Тобто здійснюється багаторічна мрія Путіна-Лаврова і всієї кремлівської «камарильї», адже це дозволяє посадити за стіл перемовин Київ з терористичними угруповуваннями Л/ДНР, а Росія нарівні з Німеччиною, Францією та ОБСЄ набуває статусу гаранта-спостерігача. Подальші дії світового співтовариства не важко передбачити, як і долю України, яка вчергове може повернутися в «лоно» імперії.
Скандальна публічна фіксація документу, скріпленого підписами А. Єрмака і його російського візаві Д. Козака, є очевидним процесом утилізації державницьких намірів та європерспективи України, який ініціює в цьому випадку…Офіс Президента України. При цьому благі наміри української влади, про які сказано останнім часом чимало, не мають жодного значення. Бо контентні наддинаміки (коли публічні оцінки та аргументи домінують в динаміках і тому зберігають присутність не на рівні аргументу чи акценту, а через комунікаційно-контентну стилістику та енергетику), особливо за оперування ними путінськими комунікаційними технологами, вже засвідчили публічний факт прямих перемовин офіційного Києва із квазіреспубліками. І цей факт присутній тепер на міжнародній арені, що значно послаблює офіційну позицію України у відстоюванні своїх інтересів.
В динамічний ряд комунікаційного «замирення» абсолютно вписується так звана Національна платформа примирення і єдності, яку 12 березня ц.р. презентував у Києві позаштатний радник секретаря Ради національної безпеки та оборони України С. Сивохо. Відбулася спроба нав’язати українському суспільству технологічну імітацію діалогів та псевдопорозуміння між українцями з обох боків лінії розмежування.
Саме дійство та створене довкола нього інформаційно-комунікаційний свистопляс вражає своєю статичною лінійністю маргіналізованого здорового глузду. Це навіть не маніпуляції, а брутальне ігнорування станів досить жорстких статик нинішньої реальності. За межами всіх цих платформ, протоколів і намірів залишається послідовне і безупинне намагання путінців різноманітними – від інформаційно-пропагандистських до політико-дипломатичних – засобами і механізмами змінити комунікаційно-контентні реальності України.
Цементування брехні через заведення дискурсів війни та зради в зоні АТО/ООС і мирних регіонах України відбувається якраз через подібні псевдодіалоги надуманих платформ та нав’язування тем на кшталт пошуку самоідентичності українцями, як це сталося на міжнародному майданчику Мюнхенської безпекової конференції у лютому ц.р. Сумнозвісний «план припинення війни в Україні» був розроблений трьома міжнародними організаціями у співпраці з Російською радою з міжнародних справ. З подачі очільника мюнхенського саміту В. Ішингера він став хайпом цьогорічного міжнародного заходу і яскравим проявом гібридно-месіанських агресій, які Кремль застосовує в якості головного «інструменту миру», що має будуватися за імперськими лекалами. Його дванадцятий пункт про запуск всеукраїнського загальнонаціонального діалогу щодо визначення нової ідентичності України, який врахує погляд сусідів України, включаючи Росію, а предметами цього діалогу мають стати питання історії, національної пам’яті, мови, ідентичності та меншин безсумнівно виписувався у Кремлі.
Так відбувається глобальна легалізація путінського плану руйнування світу, в якому Україні відводиться роль інструменту торпедування власного інституту соборної держави. Цей досвід згодом Москва застосовуватиме в інших країнах.
А щодо України у Путіна і його прибічників позиція з обраннями нового президента не змінилася. Щоб ні у кого не виникало сумнівів, її досить чітко і жорстко артикулював колишній радник Путіна В. Сурков у своєму нещодавньому (лютий 2020 р.) інтерв’ю російському мережевому виданню «Актуальные комментарии»: «України немає. Є українство. Тобто специфічний розлад умів. Дивним чином доведене до крайніх ступенів захоплення етнографією. Таке криваве краєзнавство. Сумбур замість держави. Борщ, Бандера, бандура є. А нації немає. Брошура Самостійна Україна є, а України немає. Питання тільки в тому, України вже немає – чи поки ще немає?
…Примус силою до братських відносин – єдиний метод, що історично довів ефективність на українському напрямку. Не думаю, що буде винайдено якийсь інший». Слова Суркова – це квінтесенція утвердження епохи тотального цинізму, яку нав’язує світові путінська Росія і про яку досить яскраво писав британський письменник, спеціаліст з медіа та пропаганди в сучасній Росії Пітер Померанцев ще на початку подій 2014 р.
У ХХІ столітті світ завис між минулим і майбутнім. Ми розуміємо, що так як було, вже не буде. А як має бути – питання, що висить у повітрі і не може матеріалізуватися. І не тому, що ми (людство) не усвідомлюємо перспективу і не бачимо шляхів її досягнення. А тому, що сьогоднішній комфорт швидкоплинного буття наразі переважає у світовій політиці, великому бізнесі, соціальних відносинах, громадянському самовизначенні…
Глобальні кризи недавніх часів і найостанніша з них – пандемія COVID-19 – засвідчили неготовність, а ще більше небажання нинішньої міжнародної громади швидко і якісно вирішувати нагальні планетні проблеми. А це означає, що нас чекають вже в найближчому майбутньому більш глибинні випробування. І якщо ми допустимо можливість перемоги апологетів глобального гібридного тероризму, найодіознішим представником якого є путінський режим сучасної Росії, цивілізацію очікує швидке згасання. А така перспектива набуває все реальніших рис, виходячи з того, що конституційні зміни в Росії про «обнулення» президентських термінів «увіковічнюють» примат імперії в цій країні.
Нині шалька терезів світової історії завмерла в очікуванні наступного руху. Цивілізація увійшла в період, який можна визначити як «interregnum» – непевності, яка вже найближчим часом набуде однозначності. Світлої чи темної – залежить від кожного з нас. В буквальному сенсі слова. Бо ми не існуємо самі по собі – кожна людина є частиною материка, частиною цілого, що зветься людською цивілізацією.
P. S. У світі глобального комунікаційно-контентного простору з його динаміками та наддинаміками сенс дії досить часто є головнішим за форму подачі, формат представлення, дипломатичну статусність тощо. Це пояснюється тим, що світ глобальних контентних швидкостей знищує статусність, форми і формати, а тому головним залишається ситуативний сенс будь-якої дії, яка вже відбулася в період часового цейтноту.
Цей ситуативний сенс часто твориться через напівреальні, напівлогічні, напівкогнітивні, але гіперемоційні, гіпермаркетингові чи гіпердизайнерські форми і формати донесення (присутність, проникнення) в середовища людей різних напівсмислів і напівзмістів. Таку технологію комунікаційно-контентного домінування застосовують путінські технологи формування нової імперської реальності.
Суть дилеми дуже проста – універсальні актори-путіністи грають в глобальний світ ситуативностями, тобто малими (мозаїчними) величинами, але щодобово і безперервно. Це дає їм можливість постійно бути в центрі уваги і утримувати її визначений час. Ми (Україна) наразі залишаємося на цій сцені в ролі статистів. Інколи встигаємо сказати кілька слів, однак це репліки другого плану.
Що маємо усвідомити, якщо наріжним каменем виставити комунікаційно-контентну безпеку?
Латентні дії та співдії з агресором підвищують ефективність і швидкість темпоритмів подачі контенту в інтересах агресора.
Потоковість контентних масивів вимагає ставитися до понять виважено, до того ж з позицій сучасності, а не застарілого міжнародного права, бо в такому випадку нас затягує у вир безкінечних правових суперечок вчорашнього дня.
Політичні та управлінські дії української державності мають мати чіткі національні пріоритети. Будь-яке дійство за логікою агресора завжди працюватиме проти нас, бо не ми в цьому відкритому світі формуємо конотаційну суть цих глобалізованих ситуацій, а саме агресор… Про це варто пам’ятати постійно.
Щоб набути панівних позицій в публічному міжнародно-політичному просторі, слід формувати дискурс комунікаційно-контентних реальностей діями, які виключають стилістику агресора і його стилі привселюдного домінування.
Комунікаційно-контентна безпека стає визначальним чинником безпеки національної.
Григорій Любовець, Валерій Король (ГО “Центр ККБ”)
(При актуалізації опису комунікаційно-контентних орієнтирів наведеного резонансу використовувалася наступна джерельна база:
https://www.pravda.com.ua/articles/2020/03/18/7244053/
https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/5e6e0d1a3f827/
https://www.pravda.com.ua/articles/2020/03/14/7240185/
https://www.eurointegration.com.ua/articles/2020/03/14/7107510/
https://www.unn.com.ua/uk/news/1857768-reznikov-minski-ugodi-neobkhidno-modernizuvati
https://www.pravda.com.ua/news/2020/03/14/7243662/
https://www.pravda.com.ua/articles/2020/03/13/7243533/)
* Interregnum – за Титом Лівієм: період міжвладдя, коли один правитель відійшов від влади, а інший ще не заступив. Зараз: будь-який період непевності в державі, який характеризується відсутністю контролю за ситуацією з боку влади, втратою авторитету, неможливістю приймати необхідні рішення тощо (приклад: час діяльності президента між виборами та інавгурацією).
Be the first to comment on "INTERREGNUM*"