Закриття повітряного простору: чому нас не чують?

У війні з агресором однією з найбільших проблем є недостатня захищеність території країни з повітря. Ворог, зіткнувшись з відчайдушним і успішним супротивом в наземних операціях, змінив тактику і став наносити повітряні удари по населених пунктах, знищуючи насамперед цивільну інфраструктуру і мирне населення.

Сьогодні, під час виступу на спільному ефірі українських телеканалів «Ми сильні разом», міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба черговий раз акцентував увагу суспільства на цій проблемі. Він закликав партнерів закрити повітряний простір над Україною.

–…зараз є конкретна загроза того, що наших громадян будуть продовжувати вбивати з повітря, – сказав очільник МЗС.- Тому якщо ви не підете на радикальні кроки щодо зміцнення протиповітряної оборони України, то кров наших загиблих громадян буде і на ваших руках. Ваша стриманість і ваше небажання робити наступні кроки – це все надає Росії можливість продовжувати вбивства без покарання.

Це вже далеко не перше звернення українських політиків і громадян, представників світової спільноти до НАТО, передусім до президента США Джо Байдена. Чому ж нас, як і небайдужих активістів світу, не чують у владних кабінетах структур, створених для захисту від агресій?

Тільки тому, що НАТО, закриваючи небо, вступає у війну і боїться цього? Але ж подібні речі вже робилися в багатьох країнах світу. Так, зазвичай там вступав у силу мандат відповідний ООН, це відбувалося під проводом НАТО чи це могла бути одностороння дія країни (групи країн), яка захищала мирне населення від знищення зовнішнім агресором чи внутрішнім режимом. А наш випадок – унікальний.

Наших партнерів лякає ядерне озброєння, наявне у РФ? Однак треба мати на увазі, що воно може бути застосоване у будь-якому випадку, коли Путін не зможе іншими шляхами задовольнити своє геостратегічне его, породжене його хворобливою уявою про відродження минулої величі СРСР. Переляк від ядерного шантажу щодо України може обернутися ядерним шантажем проти світу.

Чи, можливо, у цьому конкретному випадку пересторогою активних дій щодо закриття неба над Україною спрацьовує фактор Китаю? Але ж очільник Піднебесної Сі Цзіньпін теж невдоволений діями Путіна і неодноразово подавав світовому співтовариству сигнали про це. Очевидно, він очікує на певні пропозиції, які б допомогли вирішити ситуацію з урахуванням інтересів Китаю. Пас від Сі ЄС і США отримали. Якою буде (і чи буде) відповідь?

У цій ситуації дозволимо собі подивитися на загальну картину дещо під іншим кутом. Можливо, наш заклик щодо закриття повітряного простору не чують тому, що формуємо його за традиційними лекалами захисту від агресора? Тому що ми не адекватно формулюємо для світу масштаб подій в Україні і відповідно наш формат донесення їх значущості не знаходить відгуку у світового співтовариства? Тому що світ не бачить через це темп наддинамік геостратегічних процесів в Україні? Тому що всі сприймають ситуацію як українську проблему, не бажаючи визнавати, що масштаб загрози цивілізаційний?

Безпека світу після нападу Путіна на Україну у 2014 році втратила чіткі контури і так і не змогла їх відновити за наступні вісім років. Та після 24 лютого 2022 року зросла загроза побудови системи світової безпеки за путінськими лекалами. І цей новий формат може стати абсолютною реальністю, якщо світ і надалі займатиме позицію спостерігача.

Путінізм як явище вже має не лише певний беграунд, а й історію успіху. Грузія у 2008 році, Сирія у 2015, фізичні та гібридні операції в Європі і Африці – все це історія успіху Кремля і особисто Путіна. Що вже говорити про Україну, яка в свідомості пересічних росіян є свідченням успішності Путіна як лідера наддержави і людини, під волю якого схиляються гранди світової демократії.

Путін давно і наполегливо формує кейс геополітичної матриці, в якій ключовою є ідея відмови від свободи. Ця ідея висловлює сутність розвитку державності в Московії.

Мусимо визнати, що в РФ давно існує консенсус влади і народу. Та невелика частина російського суспільства, яка ще залишається притомною, на жаль, у свідомості своїх співгромадян є швидше ізгоями, ніж патріотами. Тому сподіватися на те, що загибель путінських солдатів в Україні викличе хвилю протестів в Росії і це призведе до швидкої зміни правителя не варто.

Російський філософ Дмитро Шушарін свого часу написав книгу «Русский тоталитаризм. Свобода здесь и сейчас». Його аналіз залишається надактуальним і сьогодні: «Почему многие думают, что результатом падения режима Путина, будет свободное дыхание всего прогрессивного человечества? Более того, они полагают, что ухода Путина для этого достаточно. И кто ж это, интересно, им дышать позволит? То большинство населения России, которое поддерживают нынешнее удушье? Рухнула один раз империя зла. Не заметили? А ведь нынешняя ситуация возникла после ее падения».

Путінці цивілізаційно змінюють парадигму соціумної організації, вони заперечують права людей та права народів, вони насаджують новації у вигляді одержавленних корпорацій, де домінує абсолютна сила постійної боротьби за місце на планеті. Для них парадигма війни і є сутністю державного розвитку та перспективи. І тут мирність як загальноцивілізаційний тренд виключається повністю.

Тому кремлівський режим потрібно примушувати не до миру як до разового історичного акту, а до депутінізації під контролем спеціальної міжнародної інституції, до деколонізації путінської РФ, до стану, в якому запрацює (вперше в історії Московії) управлінська культура мирності як спосіб управління державою та суспільством.

Депутінізація мала би стати світовим трендом і відправною точкою побудови нової системи міжнародної безпеки, яка виключатиме пагубність абсолютного авторитарного домінування, ієрархічної монополії неподіленої влади в державі (диктатури). Ця система має унеможливити системне нехтування / ігнорування міжнародним правом та міжнародним етикетом правди комунікаційно-контентного творення. І, звісно, має виключати приниження та шантаж, зверхність і брехню, публічні й фізичні практики терору тощо.

Якщо світова спільнота не побудує таку нову реальність, то путінський режим має всі шанси стати панівною політичною культурою на планеті.

Наддинаміки геостратегічної ситуативності тут проти нас…

P.S. У стосунках між Україною і Московією не може бути жодного дипломатичного етикету в кремлівському стилі. Маємо на увазі сьогоднішню провокацію, на яку повелася українська делегація на початку перемовин – чемне рукостискання. Ця картинка була зроблена для наших партнерів, бачите, ми зустрілися як старі друзі, то ж робіть висновки. Убивцям руку не тиснуть. З ними розмовляють мовою ультиматуму.

 

Валерій Король, Григорій Любовець, ГО «Центр комунікаційно-контентної безпеки»

Фото: Павло Дорогой. Наслідки атаки російської армії на центр Харкова, 1 березня 2022 року

Джерело: https://defence-ua.com/minds_and_ideas/zakrittja_povitrjanogo_prostoru_chomu_nas_ne_chujut-6268.html