Ресентимент: чому неможливі домовленості з путінцями

Скільки років триває війна в Україні, від якої дати починати відлік цієї національно-цивілізаційної трагедії, – останнім часом у публічному просторі часто трапляються дискусії довкола таких тем.

Історія як класична наука покладається передусім на письмову фіксацію свідчень про відповідні події, факти, персон тощо. Якщо таких немає, вона звертається до археології. Тому кожна подія має історично виважене підтвердження, навіть якщо довкола неї точаться професійні суперечки щодо точності тих чи інших аргументів чи їхніх трактувань.

Однак визначення точності дат та фактів залишимо вченим-історикам, натомість глянемо на проблему з позиції філософії, тобто світоглядності, з якою у певної частини українського суспільства до недавнього часу були суттєві проблеми. То ж фіксуємо, що 24 лютого 2022 року розпочалася широкомасштабна агресія путінської росії проти України у терористичній війні, яка триває з 20 лютого 2014 року.

А тепер звернемося до екзистенційного сприйняття нашої історії взаємин з московією. І тоді ми побачимо, що події 2013-14 років – Майдан, який перевернув життя не лише України й путінської росії, а й Європи, (хоча це ще мало описана історія) – це теж вже була агресія кремля проти України.

Ми її тоді, в часи Майдану гідності, ще не відчували достеменно, але вона вже вбивала нас через вплив на свідомість, через нав’язування наративів кремля, через продукування месіанських, тобто псевдорятівничих ідей, за якими стояло, як і раніше, намагання закабалити українців і, зрештою, все перейшло до суто фізичного вбивства українців на вулицях Києва та інших міст.

А якщо ми згадаємо газові війни 2005-2006, 2008-2009, 2013-2014, 2014-2018 років, то хіба вони не лягають у канву загальної гібридної агресії московії проти України?

А хто зараз, окрім спеціалістів й істориків, пам’ятає, що перший газовий конфлікт у нас відбувся 20 лютого 1993 року? Оцініть, до речі, символізм дати.

Саме 20 лютого 1993 року глава Газпрому Рем Вяхірєв погрожував припинити постачання газу в Україну через заборгованість по оплаті. А як ця оплата рахувалася – то взагалі окрема історія. Тодішнє керівництво нашої країни, треба віддати належне, діяло рішуче. У відповідь на погрози з боку російської влади українська влада заявила, що перекриє транзитні газопроводи, по яких Росія веде поставки газу до Західної Європи. Тоді конфлікт був швидко залагоджений і відключення не відбулося.

А якщо напружитися і згадати так звану молочну війну-протистояння 2007 року чи сирний бойкот 2012 року? Хіба вони не вписуються в хроніку широкомасштабної гібридно-терористичної агресії нинішнього часу?

А давайте вже тоді згадаємо мовну війну, яка точиться століттями. Нищення української мови беззаперечно є елементом тотальної геноцидної агресії московії проти України у процесі ментально-культурного руйнування української ідентичності, яке московія практикувала віками.

Чим глибше ми з вами занурюємося в історію, тим ясніше проступає усвідомлення того факту, що вся історія взаємин московії-росії і України є перманентною війною з метою знищення свободи й незалежності українців та перетворення їх на московитів, тобто покірних і безсловесних рабів кремля.

Існує таке поняття як ресентимент, введене німецьким філософом і філологом Фрідріхом Ніцше в 1887 р. у роботі «До генеалогії моралі» (Zur Genealogie der Moral). У перекладі з французької Ressentiment – це «обурення, злопам’ятність, озлоблення».

Саме ж поняття відображає внутрішній емоційний стан індивідуума чи суб’єкта, який базується на постійному почутті ворожості до всього того, що цей суб’єкт вважає причиною своїх невдач. Іншими словами, у всіх твоїх невдачах чи провалах завжди є винуватець і це хтось інший, але не ти. Так виникає ворог, який завжди заважає здійсненню твоїх мрій і повсюдно псує твоє життя. Якщо такого ворога немає поряд, то тоді суб’єкт ментально відтворює його образ і таким чином намагається позбутися почуття провини за власні невдачі.

Як стверджують науковці, ресентимент є доволі складним ментально-культурним поняттям і власне станом, який значно глибший за такі поверхневі почуття як заздрість чи ворожість, бо часто набуває ірраціональної агресії.

Феномен ресентименту, який проходить шлях від заздрощів до ненависті, формує певну психічну заданість (тривале безсилля), яка надалі сублімує вирощене почуття неповноцінності в особливу систему моралі. І ця мораль здебільшого формує ідеального раба з відповідною психологією. Жертвою цієї психології (особливої картини світу, заснованої, як стверджував Ф. Ніцше, на «фальсифікації ціннісних таблиць») стає не лише окрема людина, а й цілі народи. В руках диктаторських режимів впроваджений і підтриманий пропагандою ресентимент стає потенціалом для проведення агресивної внутрішньої і зовнішньої політики.

Найбільшою проблемою цього явища, якщо ми маємо з ним справу – це початкова відсутність будь-якої можливості знайти спільний цивілізаційний знаменник, тобто домовитися, із суб’єктом ресентименту (окремою людиною або цілою країною), тому що причина агресії глибинна та ірраціональна, до того ж, в окремих випадках вона набуває ментальної дезорієнтації.

Власне цим пояснюється проблема з національною ідентичністю росіян, вірніше її відсутністю.

Давайте концептуально глянемо на московію і московитів. У них вічно (історично) хтось винуватий у їхніх бідах, завжди вони мають ворогів, з якими треба боротися і, звісно, яких потрібно знищити задля власного блага. Тільки за останні два-три десятиліття на росії змінилася ціла низка ворогів – чеченці у 90-х, згодом литовці, латвійці та естонці, американці, ворожість до яких то зростає, то спадає, грузини, українці. Історія Росії з її титульною нацією – це безупинний процес ментальної ресентиментації, в який вони зайшли на початку своєї історії і з якого не можуть вийти без сторонньої допомоги. Класичним прикладом російського варіанту ресентименту можна вважати літературного героя Федора Достоєвського Родіона Раскольникова з роману «Злочин і кара» (рос. «Преступление и наказание»). В одній із розмов Раскольников так пояснює злочини «людей незвичайних»: «коли такій людині потрібно для своєї мети переступити бодай і через труп, через кров, то вона в душі своїй, може, на мою думку, дозволити своєму сумлінню переступити через кров, – залежно, однак, від мети і від масштабів її». І московити заради своєї мети завжди дозволяли своєму сумлінню переступати через чужу кров.

У грудні 1939-го, в загарбаному сталінськими «визволителями» Львові, предстоятель Української греко-католицької церкви, доктор права і богослов’я, граф Андрей Шептицький у листі до Папи Римського Пія ХІІ писав про нові «порядки» окупантів: «Усе, що йде від влади, має на меті образити, зруйнувати, знищити, завдати болю, й усе це спричиняє майже неймовірний хаос». І далі: «У всьому виявляється неймовірна ворожість, ненависть до релігії, духовенства; можна навіть сказати – взагалі ворожість до людини. Усі ненавидять одні одних, усі одні одних вважають ворогами…».

…Арістотель у своїй «Політиці» стверджував, що «…всяка держава є певне об’єднання, а будь-яке об’єднання утворюється для певного щастя». Так власне і формуються та функціонують держави – як відповідний суспільний договір між владою та народом, де останній делегує визначені повноваження першим, розраховуючи на «певне щастя».

В історії з московією і московитами все навпаки. Категорія щастя там не розглядається апріорі ні владою, ні населенням. Однак і ті, і інші будують своє розуміння дійсності на плеканні почуття абсолютної ненависті до всіх навколишніх і навіть віддалених країн і народів. Це їх – владу і населення – об’єднує та утримує в межах державного утворення. Так поєднується кремлівський терористичний режим з патерналізованим населенням, у якого переважає атомізовано-маргинальна суб’єктність. І цей процес останніми роками стає пришвидшеним, руйнуючи залишки національної ідентичності народів рф і переводячи федеральні утворення в колоніальні анклави. Присутність в Україні солдат-бурятів (та інших етносів) у складі окупаційних військ кремля, які повністю себе асоціюють з «рускіми» є якраз свідченням втрати національної суб’єктності.

Оскільки ресентимент росіян ( в їхньому випадку «синдром помсти») є явищем ментально-історичним, то очікувати на те, що вони його позбавляться самостійно й адекватно не варто. А позаяк вони не лише живляться ним самі, а й продукують його у формі глобальних гібридно-месіанських агресій проти інших, вже зрозуміло, що необхідне зовнішнє втручання для примусового лікування московитської держави і самих московитів. Лише після такого «лікування» з мешканцями територій нинішньої російської федерації можна буде про щось говорити. Не раніше.

До тих пір московія представляє собою найбільшу на цей момент загрозу для світу. Путінізм – це чума ХХІ століття, як гітлеризм і сталінізм були чумою ХХ століття. Однак за своїми ментально-культурними, комунікаційно-контентними впливами та глолокальністю путінізм значно масштабніший, технологічніший та вбивчо-небезпечний вже не лише для світу людей, а й для планетарного життя всіх видів біосфери планети.

Варто пам’ятати, що «бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати…і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста». Здається, ці «пацюки», про яких писав А. Камю, і які цього разу дрімали в московитських болотах, зараз кинулися на вулиці українських і світових міст.

Оправившись від першого шоку, ще трохи ошелешений світ готується все ж приборкати цю путінську глобальну чуму. І наразі складається враження, що ми встигаємо це зробити раніше, ніж вона закриває собою планету і людське щастя.

ГО «Центр комунікаційно-контентної безпеки»

Джерело: http://www.golos.com.ua/article/369130